«На зйомках ми плакали разом з героїнями»

В Іспанії завершився 7 Міжнародний фестиваль незалежного кіно IbizaCineFest. Документальний фільм «Чому» (Why), співпродюсеркою якого є львів'янка Надія Кугук, отримав на фестивалі спеціальну відзнаку у категорії Fem-Cine (кіно, у фокусі якого жінки). Зйомки стрічки відбувалися у Польщі та Україні, зокрема у Львові. Загалом на розгляд дирекції фестивалю було надіслано майже 2000 кіноробіт. До участі у фестивалі відібрали 105 фільмів, однак лише 12 з них отримали відзнаки. Серед них фільм «Чому» (Why), знятий іспанською кінокомпанією En Buen Sitio Productions. Директор фільму і режисер — Начо Леуза.

Про зйомки фільму та високу відзнаку журналістці «ВЗ» розповіла співпродюсерка стрічки, львів'янка Надія Кугук.

— Усе розпочалося торік, — каже Надія Кугук. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, зарубіжна преса також висвітлювала той жах, який росіяни вчинили в Україні. Перші місяці війни були, мабуть, найстрашнішими, бо ж жінки з дітьми не знали — куди бігти від ворога і як захистити дітей. Вони змушені були покинути Україну і переїхати за кордон. До мене звернулася іспанська кінокомпанія En Buen Sitio Productions — вони розповіли, що хочуть зробити документальний фільм про історію війни через призму жінок, щоб розповісти світові про почуття тих, хто змушений був покинути рідну землю, про втрати, біль. Ми склали приблизний план подій — зйомки відбувалися і на території Польщі, і на території України. Почали знімати у Польщі, знімальний день тривав від 7-ї ранку аж до глибокої ночі. Ми плакали разом з героїнями. Жодної жінки раніше ми не знали, тобто кожна з них розповідала щиро, від душі усе, що довелося пережити.

— Де ви знайомилися з жінками?

— На вокзалі, у потязі, у центрі для переселенців… Запитувала, чи почуваються вони біженцями, чи все ж таки хочуть повернутися в Україну. Багато жінок хотіли розповісти правду про себе і той біль, якого вони зазнали особисто і якого зазнала вся Україна. Жодна з них не вважала себе біженкою, хотіла повернутися додому — в Україну.

— Минуло стільки часу від початку війни. Чи знаєте, як склалася доля ваших героїнь?

— Ми обмінялися контактами, тож знаємо про долю кожної нашої героїні. Хтось повернувся в Україну, хтось все ще перебуває за кордоном. Моє перше інтерв'ю було з жінкою, яка з дитиною тікала з Чернігова. Не лише мене, а й всю іспанську команду до сліз вразила відповідь жінки на наше запитання: «А що ви взяли зі собою?». Зі своєї валізки вона витягнула «Кобзар», вишиванку і молитовник. Уявляєте? Людина, яка тікає і має можливість взяти у максимум дві валізи все, що їй буде потрібно у новому житті, — це вишиванка, «Кобзар» і молитовник… Інша наша героїня, з якою ми познайомилися у потязі, розповідала, що вона 22 лютого пішла до друзів на якесь святкування. Забава трохи затягнулася, і хтось з товариства пожартував: «А що, якщо завтра війна?». — «Та що ти кажеш таке? Яка війна? Та й це приватний будинок, все буде гаразд». Будинок, де святкувало це товариства, поблизу Ірпеня. А через 3 години уся компанія вже була у підвалі цього приватного будинку. Жінка, яка мені про це розповіла, каже: «От на мені зараз речі, які дали волонтери. Навіть білизна — не моя. Єдине, що мала при собі карточку з грошима».

— Історії, справді, вражаючі…

— Якщо говорити про спілкування і труднощі, то усі мої співрозмовниці, навіть якщо вони були російськомовні, намагалися мені розповідати свої історії українською. Одна з них розповіла, що вона усе життя жила в Одесі, спілкувалася тільки російською, але після повномасштабного вторгнення не може цією мовою спілкуватися. Так, їй було тяжко. Хоча це був ламаний суржик, але ця жінка старалася: «Я не хочу, щоб мене асоціювали з країною вбивць. Я зі своїми дітьми, з усіма родичами намагаюся спілкуватися тільки українською. Російська мова мені огидна. Це — мова смерті».

— У фільм увійшли усі історії?

— На жаль, не всі. Але ще розкажу про 87-річну жінку, яка жила під Бучею. Кілька місяців вона з іншими односельцями готували їжу на вулиці. Коли за цією жінкою з-за кордону приїхала донька, старенька взяла зі собою двох собак і кота. Один собака від вибухів оглухнув і отримав параліч. Але навіть таких тварин господарі не покидали — забирали зі собою. Повномасштабна війна росії з Україною — це вже друга війна у житті цієї жінки. Вона пам’ятає Другу світову, але, розповідала, що такого жахіття, яке рашисти влаштували в Україні, німці не робили.

— У Львові що саме знімали?

— Коли ми приїхали до Львова, була повітряна тривога. Це було у квітні, коли ракета влучила у шиномонтаж. У фільмі виють ті сирени, які ми застали у Львові під час зйомок. Ми побігли в укриття, тож зйомку довелося відкласти. Так ми думали, але і в укриттях ми також робили сюжети.

— А чому стрічка називається «Чому»?

— Якось, після чергового знімального дня, ми їхали у машині. Хтось мене запитав, мовляв, чого так замислилася. Кажу, що у кожному інтерв'ю кожна жінка запитує - чому це відбувається зі мною, чому з нами, українцями, чому це жахіття випало на нашу країну, чому ці нелюди вирішили, що мають право нас вбивати?.. Це «чому» звучало у кожній розповіді. От ми і вирішили так назвати наш фільм. Для мене цей фільм — особистий виклик. Моя сім'я також потерпіла. Попри те, що я живу у Львові, маю родину у Сумах, рідна сестра мала будинок в Ірпені, з якого не залишилося нічого, навіть фундаменту. Для мене цей фільм — можливість розказати світові, що ми не хочемо бути під росією, і наші жінки не їдуть шукати легкої долі в інших країнах — це вимушений крок для тих, у кого нічого не залишилося. Кожна з них мріє повернутися на рідну землю за першої-ліпшої можливості, але за умови, що вона та її діти будуть у безпеці. У фільмі ми також розповідаємо про жінку, яка у квітні вже поверталася додому. У багатоповерховому будинку, де вона жила, знесло два поверхи, але вона дуже хотіла туди повернутися, бо там її сім'я.