«П'єса про загублені душі, які зібралися в будинку без номера»

Уявіть, що ви мешкаєте у будинку, який планують знести, тому вже й номера на ньому немає. Але в його старих стінах ще мешкають люди — Жінка, Старий і Художник. Їхні діалоги сповнені глибини і пошуків сенсу життя. Якщо для Старого щастя — це улюблена робота, близька людина поруч і добре слово, сказане вчасно, то Художник ще в пошуках гармонії, нових фарб для своїх картин і власне тієї близької людини. Жінка — уособлення надійності, вірності і вічного чекання з мандрів свого коханого. Є в п'єсі й інші персонажі, які розмірковують над тим, як слід жити і виховувати дітей: Лікар і Дівчина — майбутня вчителька. А от в Актора і Таксиста не надто благородні наміри вижити мешканців Будинку без номера і заволодіти ним.

Цю п'єсу Ярослав Федоришин написав ще юнаком — йому не було й двадцяти років. Але своєї актуальності п'єса не втратила і сьогодні, адже торкається найтонших струн людської душі і піднімає одвічні проблеми людських взаємостосунків, сенсу й цінності життя, плинності часу…

Відра — підвішені в центрі сцени і розставлені Старим на початку дійства вздовж авансцени — деякі порожні, в деяких є вода, в одному — червоні м’ячики-кульки, які, можливо, символізують яблука, які так любив Старий, ніби теж беруть участь у житті персонажів, то наповнюючись водою, то виконуючи роль шапки-шолома.

Режисура, сценографія і костюми заслуженої артистки України Алли Федоришиної.

На моє запитання, чому Ярослав Васильович не поставив свою п'єсу за життя, пані Алла відповіла: «Не знаю, він тільки якось сказав, що написав п'єсу. Але були якісь інші справи і ми її навіть не читали. Коли Ярослава не стало, я знайшла цю п'єсу у нас вдома на полиці. І подумала: „Чому ж я її не прочитала за стільки років?“. А коли прочитала, зрозуміла, що в ній є речі, важливі для кожного: що таке людина, як треба жити, що в житті важливе, про кохання, вірність, допомогу іншим… Прості речі, про які ми часто забуваємо. В ранній юності Ярослав писав вірші. Десь вони є, але я не можу їх знайти. Коли ще він не був актором, захоплювався журналістикою, навіть колись брав інтерв'ю у Софії Ротару для івано-франківської газети. Потім поїхав до Харкова і вступив у театральний інститут. Там його сильно побили і він рік лежав у лікарні - між смертю і життям. І саме в той період Ярослав написав цю п'єсу, розмірковуючи над тим, що таке життя і що таке смерть. Це думки молодої людини. Тому в цій п'єсі є надія, що буде і кохання, і щасливе життя, тільки треба допомагати людям. Для себе цей сюжет я сформулювала так, щоб він не був побутовим: ця п'єса про загублені душі, які зібралися в будинку без номера і не можуть знайти свій шлях у цьому житті, тому і будинок, який уособлює душу, потрібно знести. І тільки віднайшовши цінності у житті і в допомозі іншим, людина знову знаходить гармонію з собою, а будинок реставрують. Це коротко зміст, про що я хотіла робити виставу, — не про сюжет побутовий, а про людину, про душу».

«Ярослав був з нами однозначно, — ділиться враженнями від прем'єри актор Володимир Губанов. — Для мене всі тридцять років, що я служу у театрі, пов’язані з Ярославом Васильовичем — як з батьком, як з режисером, як з другом, який мені багато дав як в розумінні творчості, так і самого життя. Все, що відбувалося зі мною, коли я переїхав до Львова і зустрівся з Ярославом, — мої емоційні перепади, життєві, творчі колізії, пов’язано з ним. Що більше я з ним спілкувався, то більше мені ставало зрозуміло, куди себе спрямовувати, як треба іти — і по життю, і в творчості. Щодо мого персонажа, то я вклав у цей образ мою історію з Ярославом Васильовичем. Старий для Художника — це Федоришин для Губанова. Щоб стати творцем у житті, треба насамперед віддавати якомога більше людям добра, своєї душі і не очікувати, що у відповідь тобі відразу прилетить море щастя і творчості. Треба просто віддавати, а все решта буде».