«Мусимо „повернути“ Гоголя в Україну»

Над виставою «Старосвітські дідичі» за повістю Миколи Гоголя режиссер-постановник народний артист України Тарас Жирко працював майже рік. Складність полягала у тому, що репетиції відбувалися тільки тоді, коли режисер був у Львові, адже живе він у Києві.

Перед початком вистави Тарас Жирко сказав, що цією виставою починає процес повернення в Україну вкрадених росією українських митців. І навів слова відомого філософа ХІХ століття Розанова про те, що Гоголь пробив дірку в російському кораблі, який рано чи пізно піде на дно.

…Здавалось би, в тому, що бачимо на сцені під час вистави «Старосвітські дідичі», немає ні конфлікту, ні якогось закрученого сюжету — звичайне буденне налагоджене життя літньої подружньої пари, яка отак тихо-мирно прожила разом тридцять років. Але майстерність акторів, цікаве режисерське вирішення і ностальгія за тихим родинним щастям тримають глядача впродовж години від перших хвилин дійства. Жодних декорацій — лише три стільці і валіза, яка за допомогою великого дзеркала перетворюється на стіл, але всі бачать і українську хату, в якій живуть герої Гоголя, і садок біля хати, і нехитрий інтер'єр всередині обійстя… Завдяки звуковому ряду чуємо як скриплять двері (причому, в коморі, у спальні і у вітальні той скрип різний). Майстерна гра акторів Лесі Бонковської, Ігоря Гавриліва і Юрія Чекова настільки переконлива, що глядач поринає в побутові клопоти сільських мешканців і вірить кожному їхньому слову, кожній емоції.

Цікаве режисерське вирішення вистави, адже починається вона в наш час. Літнє подружжя, яке розлучилося після багатьох років спільного життя, чекає рієлтора, аби той допоміг із продажем їхньої квартири. Та раптом вмикається радіоприймач, який транслює повість Гоголя «Старосвітські дідичі». І сучасне колишнє подружжя перетворюється на старосвітських дідичів ХІХ століття. А рієлтор, який дуже схожий на самого Гоголя, — на їхнього гостя. Звісно, після такої мандрівки у часі, наші герої вирішили не розлучатися…

«Колись цю виставу покійний Богдан Ступка і Лія Ахеджакова привозили до Львова, але я тоді не потрапив, — каже режисер Тарас Жирко. — Але я знайшов диск зі „Старосвітськими дідичами“. Почав слухати і зрозумів, що Гоголь дуже непростий. Він так непомітно тебе „намотує“, що ти розумієш, що, сам того нехотячи, опиняєшся заручником його історії. Я плакав як дитина і нічого не міг із собою зробити. Я почав думати, де саме він мене „вхопив“. І я зрозумів, що це звичайнісінький потік, який він змальовує. Тоді в Україні (в московії цього ще не було) було те, чого зараз бракує, що розмивається в сучасному суспільстві. Вже не шанується гетеросексуальність. А в Гоголя воно настільки живе і яскраве! Там є таїна життя. Років 15 тому мені подарували книгу „Загадкова смерть у москві“ про Гоголя. Виявляється, Гоголь був розвідником і диверсантом на території московії. Він за все своє життя в московії мешкав лише вісім років. Він грав у серйозну гру з московією. Тому не можна віддавати Гоголя. Наступний наш крок — це Антін Чехов. Звісно, він не такий яскравий, але його ґенеза настільки сильна, настільки українська інтелігентна, що ти розумієш — феномен російського інтелігента теж крадений».

«Мені довелося включитися в роботу, коли певний каркас вистави вже був зроблений, — розповідає актриса Леся Бонковська. — Робота була дуже інтенсивна і цікава, особливо тому, що Тарас Жирко був прекрасним моїм партнером як актор. Ми з ним разом зіграли багато ролей на заньківчанській сцені, ми прекрасно відчуваємо і розуміємо одне одного. Для мене було відкриттям його режисерське мислення, його фантазія і глибокий підхід до прочитання цього матеріалу. У ситуації постійного творчого голоду в театрі, коли хочеться грати, а ти не граєш, така оказія, як участь в антрепризі - це дуже цікаво».