Передплата 2024 «Добрий господар»

«Така вже у нас робота — лікувати не лише хвороби, а й душі…»

За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців Ольгу Зачепу нагородили Орденом Святого Пантелеймона

Полковник медичної служби, заступник начальник Центру з медичної частини Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, лікар-анестезіолог Ольга Зачепа отримала одну з найпрестижніших нагород у сфері медицини — Орден Святого Пантелеймона.

Чому саме їй вручили престижну нагороду, журналістка «ВЗ» запитала у голови Регіональної ради Ордену Святого Пантелеймона Олега Дуди.

— Такою була думка усіх одинадцяти членів Регіональної ради. Члени цієї ради представляють медицину, журналістику, духовенство… Одне слово, це поважна Рада регіону, яка шляхом голосування висуває кандидатів у різних номінаціях. Власне Ольга Зачепа представляє один з найвідповідальніших медичних закладів, який працює для оборони країни, щоб якнайшвидше рятувати наших захисників. Військово-медичний клінічний центр — це ще й осередок організації усіх зусиль щодо евакуації за кордон і навіть гуманітарної допомоги. Ольга Андріївна не лише лікар, яка надає медичну допомогу, і як організатор охорони здоров’я, і як військова. Львівщина має пишатися такими кадрами, як пані Ольга. Наша кандидатура була подана на загальнонаціональну експертну комісію, і її підтримали усі регіональні ради в Україні.

— Цьогоріч, здається, відмовилися від вручення ордена в інших номінаціях?

— Так. Цього року була лише одна номінація — «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу і незалежність України у війні з російським агресором». Бо такий конкурс, який ми робили до війни, не можна було провести.

До розмови долучилася Ольга Зачепа

— Пані Олю, що для вас означає така почесна нагорода?

— Ця нагорода — свідчення того, що ми змогли об'єднати зусилля і створити єдину медичну платформу, де нема меж між військовою і цивільною медициною, де відкриті двері для усіх пацієнтів, як у військовому, так і цивільному медичному закладі. І це заслуга усіх медичних працівників, як цивільної ланки, так і військового сегменту. Це реально наша спільна нагорода, до якої ми йшли довгих пів року, за яких ми зрозуміли, наскільки важливо, коли усе відбувається спільно. А це свідчить, що нас не зламати і не здолати! Це великий вклад у нашу спільну перемогу!

— Походите з лікарської династії?

— Я — медик з 24-річним стажем, походжу з лікарської династії. Мабуть, ще у дитинстві знала, що моє майбутнє буде пов’язане з медициною.

Тільки не подумайте, що це була воля батьків. А згодом усе склалося у пазли — я стала військовим лікарем. Щоб ані мамі, ані татові не було образливо. Бо тато у мене — військовий, а мама — лікар.

— Військовий шпиталь — не готель п’яти зірок, а медичний заклад, куди привозять поранених з фронту. Чи доводиться заспокоювати когось, чи, навпаки, вони вас заспокоюють?

— Ми завжди заспокоюємо наших пацієнтів. Наша впевненість і розмова з ними іноді буває навіть дуже жорсткою. І ця переконлива бесіда дає їм можливість повірити у те, що з ними буд все гаразд. Якщо їх жаліти, це може погано закінчитися. Іноді доводиться казати: «Будете нам диктувати свої умови, зачиняємо двері, а ви залишаєтеся сам на сам зі своїми капризами». І якщо після таких «переконливих» доказів розуміємо, що треба трохи пом’якшити аргументи, можемо їм робити навіть маленькі подаруночки — починаючи від квітів, цукерок і кави… Наш колектив за роки спільної праці вже добре знає, як знайти підхід до кожного хворого. Розумієте, у нас переважно діти — по 20−22 роки, які віддають найдорожче за те, щоб ми спокійно спали, жили і щоб наша країна перемогла. Ми розуміємо, наскільки їм важко. Мусимо процес лікування прискорити своїм добрим словом, іноді жартом, іноді просто усмішкою.

— Кожен день у вашому закладі по-своєму складний і важкий…

— Так, тепер практично не буває легких днів. Але є такі пацієнти, про яких, мабуть, ніколи не забудеш. У нас була дівчина, яка у перші дні війни потрапила під мінометний обстріл. Її врятувало те, що вона замерзла у руки і заховалася у танк. Усі, хто були на броні, загинули, а вона — вижила. Хлопець, який з нею одружився приблизно три тижні тому, також залишився живий. Його вибуховою хвилею відкинуло на 20 метрів. Він потім заліз у той танк, витягнув дівчину і її завезли у найближчу лікарню, де вона 10 днів пролежала у комі, бо у неї були переламані таз і руки, безліч інших травм. Її прооперували, і 5 місяців вона провела у різноманітних лікувальних закладах. А потім її привезли до нас. Ми її лікували і тиждень тому відправили за кордон. Дівчина мені сьогодні написала, просить, щоб ми її забрали назад, не хоче бути за кордоном.

Або інший випадок. Один хлопець отримав поранення черевної порожнини. Він був дуже важкий. От ми його такими «тортурами» психологічними і витягнули. Казали, «будеш хандрити, зачиняємо двері і не будемо заходити». Шукали до нього підхід. В один момент я його запитала: «Хочеш квітку?». Він аж очима закліпав: «Хочу!». Це ще була пора нарцисів, і я йому принесла букетик. І наш хлопець почав оживати! Наступного життя приходжу до нього, а він мені: «Подивіться, які у мене гарні квіти!». Кажу, що йому треба за дівчатами дивитися, а не за квітами. Він у нас лежав зо два місяці, і ми йому постійно носили квіти. Наш хлопець зараз в одному з реабілітаційних центрів. Іноді приїжджає до нас. Жартує, каже, що приїхав перевірити, як ми поводимося (сміється. — Г.Я.). Така вже у нас робота — лікувати не лише хвороби, а й душі…

Схожі новини