Антіох велів молитися за нього, коли сходить сонце

Ми вже звикли: якщо хтось їде до Туреччини, то це обов’язково має бути Аланья чи Анталья або ще якийсь курорт, де цілими днями відпочивальники ніжаться на сонечку, набивають животи смаколиками і попивають коктейльчики — бо ж усе включено… Але ж є інша Туреччина — цікава своєю історією, унікальною архітектурою і ментальністю. Саме з тією, іншою, Туреччиною мені випав шанс ознайомитися.

А все почалося з того, що власник турецької турис­тичної фірми Carettatour Алі Кючук запросив колег з Укра­їни відвідати не відому для нас Туреччину. І вже за кілька днів ми з директором турфірми Sv-Travel-Lviv Світланою Мерзло­вою прилетіли в одне з найдавніших населених міст на планеті — Газіантеп, що на півдні Туреч­чини. Уже звідти почалася наша дуже насичена мандрівка. Від­відали Музей мозаїки Зеугле, що займає друге місце у сві­ті за кількістю артефактів. Випи­ли смачнющої фісташкової кави у кав’ярні, що не зачинялася із ХVІІ століття. А у місті Диярбакир побачили найдовшу після китай­ської стіну, побували у монасти­рях і старовинному місті Мардін, де такі вузенькі вулички, що сміт­тя вивозять не машини, а осли­ки. А ще політали у Каппадокії на повітряній кулі… Про це все я розповім читачам «ВЗ» на сторін­ках нашої газети і на нашому сай­ті. А почну свою мандрівку зі сходження на гору Немрут.

Коли наш гід Мустафа Аккая сказав, щоб тепло одягнулися і зібралися на рецепції готелю о 3.30, я, зізнаюся, була шокова­на. Не тому, що треба посеред ночі кудись бігти, а власне че­рез теплий одяг. У моїй валіз­ці його не було. Ще вдома чоло­вік казав, щоб взяла бодай один теплий светр, але я тільки засмі­ялася — який светр у Туреччині, де плюс 35 на термометрі. Дар­ма, що я його не послухала. Як з’ясувалося, ми їхали зустрічати сонце на горі Немрут і вклонити­ся могилі імператора Антіоха, а на висоті 2156 метрів над рівнем моря вітри дмуть з усіх боків.

Національний парк «Гора Немрут», що у півден­но-східній турецькій про­вінції Адияман, 1987 року вне­сено до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Оберігають його як світові надбання. Саме сюди з’їжджаються туристи, щоб подивитися на найвідомі­ші пам’ятки Туреччини — культо­ві символи елліністичного періо­ду (етап в історії країн Східного Середземномор’я, який тривав з часу смерті Олександра Маке­донського у 323 р. до н. е. до за­воювання цих країн Римом, і за­вершився у 30-му році до н.е. — Г. Я.) — святилище та античний мавзолей царства Коммагена. А ще ця гора набула слави як міс­це «найяскравішого сходу і захо­ду сонця» у Туреччині.

Коли ми дісталися відправ­ної точки гори Немрут, майже всі туристи вже пішли підкорюва­ти вершину. Ми трохи запізнили­ся, тож пледів для нашої групи не залишилося. У когось був светр, хтось навіть шкіряну куртку мав. І лише я одна — у тоненькій блу­зочці. Красиво, зате дуже холод­но! Алі Кючук тут — своя людина. І вже за мить для мене виніс з під­собного приміщення величезний коц, який я несла на собі на самі­сіньку гору.

Кажуть, дорога на самісіньку вершину триває 40 хвилин. Для мене ж вона, здавалося, тривала вічність. Мені страшно було подивитися вниз, бо маю фобію ви­соти. Навіть на балконі третього поверху почуваюся як на 100-ме­тровому хмарочосі. Крок за кро­ком я долала той кілометр (дехто казав, що ми пройшли 2000 ме­трів. — Г. Я.), заплутуючись у до­вжелезному коці. Дорогою Мус­тафа розповідав, що правитель Антіох, який похований на вер­шечку, велів обов’язково прихо­дити до нього зі сходом сонця, і ввечері ще раз, коли сонце захо­дить, щоб віддати шану і помоли­тися.

Запитую, чого маю віддава­ти шану тому Антіоху? «Шану можеш не віддавати, — сказав Мустафа. — Але побачити най­гарніший у своєму житті схід сон­ця — мусиш!». І зі словами «на­здоганяй» швиденько пішов вгору. Насправді мене лякало ще й те, як потім доведеться сповза­ти з тої гори.

Через кожні 20−30 метрів хтось встановив лавочки. На одну з них присіла і я. До мене підійшов Алі Кючук. «Я буду тебе супроводжувати», — сказав ди­ректор «Каретта-тур». І ми пішли далі. Коли залишилося до вер­шини якихось 30 метрів, я гото­ва була здатися. Навіть просила Алі, щоб мене тут залишили, а на зворотному шляху забрали. Але Алі був невблаганний: «Ти стільки пройшла. Ти зможеш…».

Я дійшла до самісінького вер­шечка тільки завдяки допомозі цієї щирої і доброї людини — Алі Кючука. А там, наче в амфітеа­трі, вже порозсідалися туристи, загорнуті у пледи, чекаючи, поки сонце визирне зі свого сховку. І за секунду — оплески, овації, «ви­бух» корків від шампанського. Так, ми це зробили! І схід сонця там справді неймовірно краси­вий. Я такого ще у житті не бачи­ла.

А потім була можливість роз­гледіти усе те, до чого я так дов­го йшла. У I столітті до нашої ери тут, на висоті 2156 метрів над рів­нем моря, було збудовано гро­бівець Антіоха 1 Епіфана, оточе­ний іншими фігурами заввишки 8 метрів. У пантеоні вічного спо­кою Антіоха можна зустріти й ін­ших богів — Зевса, Аполлона і Геркулеса, а також фігури лева та орла.

За словами гіда, у ІІ сто­літті до н. е. гора Немрут була на території карлико­вої держави Коммагена. Дер­жава була хоч і маленькою, зате дуже гордою. Особливо це сто­сувалося правителів. Цар Ми­тридат І на прізвисько Калінікос (той, що гарно виграє) влашто­вував тут свої містечкові Олімпій­ські ігри і брав у них участь. Од­нак цар Антіох «переплюнув» усіх інших царів — він створив свою власну релігію. Водночас і себе зарахував до рангу богів. За сло­вами гіда, Антіох страждав від манії величі. Релігійним центром стала гора Немрут. Тут цар Антіох і збудував ритуальний комплекс. Однак поширити свою релігію, як, зрештою, і добудувати комп­лекс до кінця, йому так і не вда­лося. Після його смерті будівни­цтво припинили.

Після зникнення Коммаге­ни про Немрут забули. І відна­йшли його хрестоносці. Але й вони про нього забули згодом. Знову Немрут віднайшов напри­кінці ХІХ століття інженер та гео­лог з Німеччини Карл Сестер. Він не знайшов того, що шукав, але знову відкрив світові Немрут. І лише на початку ХХ століття Не­мрут почали серйозно вивчати.

На самісінькій вершині — три тераси, на яких ста­туї богів, що сягають деся­ти метрів заввишки. Колись це були суцільні скульптури. Однак після землетрусу їхні голови впа­ли і тепер стоять біля своїх тіл. За словами гіда, десь там похова­ний і сам Антіох. Антіох щиро ві­рив і переконував усіх, що мама його була з роду Олександра Ма­кедонського, а батько якимось чином мав відношення до пер­ського царя Дарія. Тож і сам Ан­тіох вважав себе богом на землі.

Що нехарактерно для усіх фі­гур — богів зображено у позі си­дячи. Як вважав Антіох, саме у цьому місці Дім Богів, і саме тут є їхні небесні трони. Усі фігури виліплені з вапняку, а тіла богів складено з масивних блоків. Ко­лись фігури були відполіровані, однак час їх «з'їв»…

Зрештою, зі самою горою пов’язано також чимало легенд. У Біблії, до прикладу, сказа­но, що цар Немрут вирішив збу­дувати Вавилонську вежу, щоб дістатися до Бога. Однак Все­вишній поламав його плани. На­томість в ісламській міфології ця ж легенда отримала продо­вження. Начебто Немрут був си­ном Ібрагіма (біблейського Ав­раама). Не заспокоївшись після невдачі з Вавилонською вежею, Немрут спробував дістатися до Бога в ящику, запряженому чо­тирма орлами. За вірменською легендою, Немрут був чужозем­цем, який вирішив підкорити Вірменію. Він збудував на верши­ні гори палац і коли забрався на найвищу вежу палацу, вистрелив з лука у небо, щоб убити Бога. Саме у цей момент земля під Не­мрутом провалилася, і він разом з палацом полетів у прірву, на дні якої утворилося озеро…

Можливо, існує ще кілька ле­генд, але нам після фотосесії і випитого келиха шампанського вже треба було спускатися дони­зу. Мустафа покликав нас огля­нути скульптури з іншого боку, і там я побачила рятівні сходи. Як з’ясувалося, вже не треба було думати, як поставити ногу, щоб не скотитися у прірву. Головне, за словами Мустафи, видряпатися на «свою гору», щоб перед очи­ма відкрилася неймовірна кар­тина. А мені здалося, що я підко­рила «свою Голгофу» — завдяки своєму оптимізму і впертості та за підтримки турецького друга я зійшла на цю вершину.

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фір­мам Sv-Travel-Lviv і Carettatour за організацію цікавої подорожі.