Антіох велів молитися за нього, коли сходить сонце

Журналістка «ВЗ» підкорила гору Немрут – місце «найяскравішого сходу й заходу сонця» у Туреччині

Ми вже звикли: якщо хтось їде до Туреччини, то це обов’язково має бути Аланья чи Анталья або ще якийсь курорт, де цілими днями відпочивальники ніжаться на сонечку, набивають животи смаколиками і попивають коктейльчики — бо ж усе включено… Але ж є інша Туреччина — цікава своєю історією, унікальною архітектурою і ментальністю. Саме з тією, іншою, Туреччиною мені випав шанс ознайомитися.

А все почалося з того, що власник турецької турис­тичної фірми Carettatour Алі Кючук запросив колег з Укра­їни відвідати не відому для нас Туреччину. І вже за кілька днів ми з директором турфірми Sv-Travel-Lviv Світланою Мерзло­вою прилетіли в одне з найдавніших населених міст на планеті — Газіантеп, що на півдні Туреч­чини. Уже звідти почалася наша дуже насичена мандрівка. Від­відали Музей мозаїки Зеугле, що займає друге місце у сві­ті за кількістю артефактів. Випи­ли смачнющої фісташкової кави у кав’ярні, що не зачинялася із ХVІІ століття. А у місті Диярбакир побачили найдовшу після китай­ської стіну, побували у монасти­рях і старовинному місті Мардін, де такі вузенькі вулички, що сміт­тя вивозять не машини, а осли­ки. А ще політали у Каппадокії на повітряній кулі… Про це все я розповім читачам «ВЗ» на сторін­ках нашої газети і на нашому сай­ті. А почну свою мандрівку зі сходження на гору Немрут.

Ось такими рівненькими сходами ми підіймалися перші 500 метрів. Фото автора
Ось такими рівненькими сходами ми підіймалися перші 500 метрів. Фото автора

Коли наш гід Мустафа Аккая сказав, щоб тепло одягнулися і зібралися на рецепції готелю о 3.30, я, зізнаюся, була шокова­на. Не тому, що треба посеред ночі кудись бігти, а власне че­рез теплий одяг. У моїй валіз­ці його не було. Ще вдома чоло­вік казав, щоб взяла бодай один теплий светр, але я тільки засмі­ялася — який светр у Туреччині, де плюс 35 на термометрі. Дар­ма, що я його не послухала. Як з’ясувалося, ми їхали зустрічати сонце на горі Немрут і вклонити­ся могилі імператора Антіоха, а на висоті 2156 метрів над рівнем моря вітри дмуть з усіх боків.

Національний парк «Гора Немрут», що у півден­но-східній турецькій про­вінції Адияман, 1987 року вне­сено до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Оберігають його як світові надбання. Саме сюди з’їжджаються туристи, щоб подивитися на найвідомі­ші пам’ятки Туреччини — культо­ві символи елліністичного періо­ду (етап в історії країн Східного Середземномор’я, який тривав з часу смерті Олександра Маке­донського у 323 р. до н. е. до за­воювання цих країн Римом, і за­вершився у 30-му році до н.е. — Г. Я.) — святилище та античний мавзолей царства Коммагена. А ще ця гора набула слави як міс­це «найяскравішого сходу і захо­ду сонця» у Туреччині.

Коли ми дісталися відправ­ної точки гори Немрут, майже всі туристи вже пішли підкорюва­ти вершину. Ми трохи запізнили­ся, тож пледів для нашої групи не залишилося. У когось був светр, хтось навіть шкіряну куртку мав. І лише я одна — у тоненькій блу­зочці. Красиво, зате дуже холод­но! Алі Кючук тут — своя людина. І вже за мить для мене виніс з під­собного приміщення величезний коц, який я несла на собі на самі­сіньку гору.

Кажуть, дорога на самісіньку вершину триває 40 хвилин. Для мене ж вона, здавалося, тривала вічність. Мені страшно було подивитися вниз, бо маю фобію ви­соти. Навіть на балконі третього поверху почуваюся як на 100-ме­тровому хмарочосі. Крок за кро­ком я долала той кілометр (дехто казав, що ми пройшли 2000 ме­трів. — Г. Я.), заплутуючись у до­вжелезному коці. Дорогою Мус­тафа розповідав, що правитель Антіох, який похований на вер­шечку, велів обов’язково прихо­дити до нього зі сходом сонця, і ввечері ще раз, коли сонце захо­дить, щоб віддати шану і помоли­тися.

Фото автора
Фото автора

Запитую, чого маю віддава­ти шану тому Антіоху? «Шану можеш не віддавати, — сказав Мустафа. — Але побачити най­гарніший у своєму житті схід сон­ця — мусиш!». І зі словами «на­здоганяй» швиденько пішов вгору. Насправді мене лякало ще й те, як потім доведеться сповза­ти з тої гори.

Через кожні 20−30 метрів хтось встановив лавочки. На одну з них присіла і я. До мене підійшов Алі Кючук. «Я буду тебе супроводжувати», — сказав ди­ректор «Каретта-тур». І ми пішли далі. Коли залишилося до вер­шини якихось 30 метрів, я гото­ва була здатися. Навіть просила Алі, щоб мене тут залишили, а на зворотному шляху забрали. Але Алі був невблаганний: «Ти стільки пройшла. Ти зможеш…».

Я дійшла до самісінького вер­шечка тільки завдяки допомозі цієї щирої і доброї людини — Алі Кючука. А там, наче в амфітеа­трі, вже порозсідалися туристи, загорнуті у пледи, чекаючи, поки сонце визирне зі свого сховку. І за секунду — оплески, овації, «ви­бух» корків від шампанського. Так, ми це зробили! І схід сонця там справді неймовірно краси­вий. Я такого ще у житті не бачи­ла.

А потім була можливість роз­гледіти усе те, до чого я так дов­го йшла. У I столітті до нашої ери тут, на висоті 2156 метрів над рів­нем моря, було збудовано гро­бівець Антіоха 1 Епіфана, оточе­ний іншими фігурами заввишки 8 метрів. У пантеоні вічного спо­кою Антіоха можна зустріти й ін­ших богів — Зевса, Аполлона і Геркулеса, а також фігури лева та орла.

І бокал шампанського за підкорення гори Немрут. Фото автора
І бокал шампанського за підкорення гори Немрут. Фото автора

За словами гіда, у ІІ сто­літті до н. е. гора Немрут була на території карлико­вої держави Коммагена. Дер­жава була хоч і маленькою, зате дуже гордою. Особливо це сто­сувалося правителів. Цар Ми­тридат І на прізвисько Калінікос (той, що гарно виграє) влашто­вував тут свої містечкові Олімпій­ські ігри і брав у них участь. Од­нак цар Антіох «переплюнув» усіх інших царів — він створив свою власну релігію. Водночас і себе зарахував до рангу богів. За сло­вами гіда, Антіох страждав від манії величі. Релігійним центром стала гора Немрут. Тут цар Антіох і збудував ритуальний комплекс. Однак поширити свою релігію, як, зрештою, і добудувати комп­лекс до кінця, йому так і не вда­лося. Після його смерті будівни­цтво припинили.

Після зникнення Коммаге­ни про Немрут забули. І відна­йшли його хрестоносці. Але й вони про нього забули згодом. Знову Немрут віднайшов напри­кінці ХІХ століття інженер та гео­лог з Німеччини Карл Сестер. Він не знайшов того, що шукав, але знову відкрив світові Немрут. І лише на початку ХХ століття Не­мрут почали серйозно вивчати.

На самісінькій вершині — три тераси, на яких ста­туї богів, що сягають деся­ти метрів заввишки. Колись це були суцільні скульптури. Однак після землетрусу їхні голови впа­ли і тепер стоять біля своїх тіл. За словами гіда, десь там похова­ний і сам Антіох. Антіох щиро ві­рив і переконував усіх, що мама його була з роду Олександра Ма­кедонського, а батько якимось чином мав відношення до пер­ського царя Дарія. Тож і сам Ан­тіох вважав себе богом на землі.

Що нехарактерно для усіх фі­гур — богів зображено у позі си­дячи. Як вважав Антіох, саме у цьому місці Дім Богів, і саме тут є їхні небесні трони. Усі фігури виліплені з вапняку, а тіла богів складено з масивних блоків. Ко­лись фігури були відполіровані, однак час їх «з'їв»…

Зрештою, зі самою горою пов’язано також чимало легенд. У Біблії, до прикладу, сказа­но, що цар Немрут вирішив збу­дувати Вавилонську вежу, щоб дістатися до Бога. Однак Все­вишній поламав його плани. На­томість в ісламській міфології ця ж легенда отримала продо­вження. Начебто Немрут був си­ном Ібрагіма (біблейського Ав­раама). Не заспокоївшись після невдачі з Вавилонською вежею, Немрут спробував дістатися до Бога в ящику, запряженому чо­тирма орлами. За вірменською легендою, Немрут був чужозем­цем, який вирішив підкорити Вірменію. Він збудував на верши­ні гори палац і коли забрався на найвищу вежу палацу, вистрелив з лука у небо, щоб убити Бога. Саме у цей момент земля під Не­мрутом провалилася, і він разом з палацом полетів у прірву, на дні якої утворилося озеро…

Можливо, існує ще кілька ле­генд, але нам після фотосесії і випитого келиха шампанського вже треба було спускатися дони­зу. Мустафа покликав нас огля­нути скульптури з іншого боку, і там я побачила рятівні сходи. Як з’ясувалося, вже не треба було думати, як поставити ногу, щоб не скотитися у прірву. Головне, за словами Мустафи, видряпатися на «свою гору», щоб перед очи­ма відкрилася неймовірна кар­тина. А мені здалося, що я підко­рила «свою Голгофу» — завдяки своєму оптимізму і впертості та за підтримки турецького друга я зійшла на цю вершину.

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фір­мам Sv-Travel-Lviv і Carettatour за організацію цікавої подорожі.

Схожі новини