«Навіть коли їх сварю, кажу, що усіх дуже люблю»

Катерина Долгова не скаржиться, що їй нема чим зайнятися. Адже вона — мама-вихователька аж десятьох дітей. Взяла їх під опіку сім років тому. Спочатку п’ятьох. Тоді була 38-річною черницею Діонісією і працювала у Тернополі в місцевому інтернаті. А потім перебралася до Львова зі своїми трьома підопічними, що були рідними між собою. У Львові під опіку пані Катерині довірили ще двох дітей, а згодом до цієї п’ятірки додалося ще п’ятеро.

Як каже пані Катерина, це у них родинне — опіку­ватися тими, кого доля не­справедливо обділила найцін­нішим — батьківським теплом. Мама-вихователька успадкува­ла досвід своїх батьків, коли піс­ля трагедії вони взяли на вихо­вання дитину родичів. «Я маю двох братів та старшу сестру. Так сталося, що мої батьки взя­ли її на виховання. Це похрес­ниця моєї мами, батька у неї не було, а мама дуже хворіла. Хоча вона й прийомна, але стала нам усім рідною. Виросла хорошою людиною». І для пані Катерини виховання чужих дітей стало її місією, сенсом життя.

За її словами, вона, поки жила вдома, виховала усіх су­сідських дітей з їхнього будинку.

Пані Катерина каже, що з ма­лої дитини мріяла працювати у дитячому будинку. І коли ста­ла дорослою, влаштувалася у такий заклад у селі Петрико­ві Тернопільської області. Вже там зрозуміла, що діти стають такими, якими їм дозволяють бути дорослі. Розуміла, що тіль­ки ласка і добро зроблять діток добрими і щирими. А потім їй запропонували взяти дітей під опіку і оселитися у будинку сі­мейного типу на 170 квадрат­них метрів у Львові. З радістю погодилася. Бо перед тим на­віть боялася про таке мріяти, адже знала, що одній жінці такої великої місії не зможуть довіри­ти. Аж тут така пропозиція!

— Знаю, що ви були черни­цею…

— Не люблю про це розпові­дати. Була у монастирі 15 років. Насправді, мені було трохи за­тісно там. Я хотіла трохи з іншо­го боку дивитися на все, що від­бувається довкола.

— А чому тоді пішли у мо­настир?

— Завжди шукала чогось ви­щого — надзвичайного. Потре­бувала високої культури, спра­ведливості. Розуміла, що тільки у служінні Господу я усього цьо­го досягну.

Пані Катерина вийшла з мо­настиря і повернулася у світ­ське життя.

— Я замислилась: що можу зробити для суспільства, для Бога? В першу чергу — допомог­ти тим, хто цього потребує. Є вислів, що гріх — це коли крив­дять сироту чи вдову. Я поду­мала: якщо Господь так оцінює кривду, то варто щось гарне зробити для них. Діти для мене стали тією сім’єю, без якої я вже не можу. Не лише діти мене по­требують, а й я потребую їхньої присутності не менше. Моє рі­шення, як і всі рішення по жит­тю, підтримала мама. Спочатку взяла трьох дітей з того дитячо­го будинку, в якому працювала.

— Потім у вас з’явилися ще діти. За яким критерієм ви­бираєте?

— Нема у мене жодних кри­теріїв! Яких Бог посилає, таких і добираю. До прикладу, у мене є Сашко. Коли я його брала, йому було 5 років, зараз — 12, а недав­но ми добрали його рідних бра­тика і сестричку. Тут не було ви­бору — я повинна була об’єднати рідних між собою діток.

— А чому тільки тепер до­брали Сашкових братика і се­стричку?

— Бо їх раніше не було у дитя­чому будинку.

— Будинок сімейного типу ви створили 7 років тому. Якого віку ваші діти зараз?

— Двом старшим вже по 22,5 року, потім — 20 років, 18, 14, 13, 12, 11, 5 і 4.

— А не страшно було сім років тому брати 15-річ­них дітей? Адже тоді у дітей так званий перехідний вік, з ними складно?

— Я просто довіряла Бого­ві. Я їх не вибирала — кого Гос­подь послав, того я й забрала. Є відповідна картотека у служ­бі з прав дітей. Мені кажуть: ось є такі і такі діти. Я не вникала — хто вони. Я їх просто забрала. У мене був такий випадок, коли дитячий будинок сімейного типу був сформований, і треба було ще добрати трьох дітей. У служ­бі захисту дітей мені перерахо­вували прізвища. Єдиним моїм проханням було дати мені ко­гось з молодших діток, бо ті вже дорослі. У службі почали знову зачитувати прізвища. Перше у списку було Чучман. Я сказала: стоп. Далі не треба. Я беру Чуч­манів. Таким чином, у моїй сім’ї є по двоє-троє діток, рідних між собою.

— Старші діти беруть участь у виборі дитини у вашу сім’ю?

— Коли ми формувалися ще сім років тому, я брала усіх, хто вже у мене був. І добирали ми тільки братчиків і сестричок їхніх. Вони хочуть тільки своїх рідних.

— Це діти-сироти?

— Ні, усі вони позбавлені батьківської опіки.

— Як діти вас називають?

— Ті, кому ще нема 14 ро­ків, кличуть мамою. А ті стар­ші, якщо комусь розповідають щось про мене, кажуть: «Мама прийде, вирішимо». А у вічі не кажуть. Просто звертають­ся на «ви». Донечка, якій 20 ро­ків, пробувала назвати мене ма­мою. Але їй це тяжко давалося. А я не наполягаю і не вимагаю.

— Дівчата просять у вас по­ради?

— Це я до них приходжу. Ми багато спілкуємося. У нашій сім’ї панує єдність. Якщо я бачу, що у когось на душі щось не те, сама приходжу і починаю гово­рити. Іноді виносимо якусь про­блему на нашу «сімейну раду», а іноді розмова відбувається тет-а-тет. Усе залежить від ситуації. Інший приклад: син іде купувати кросівки і запитує: «Йдете купу­вати зі мною чи я купую сам?». Коли маю час, то, звісно, йду. Якщо ж ні, то рекомендую, на що саме звернути увагу, виби­раючи взуття. А потім надсилає мені фото на Вайбер і радиться, які з них купити. Я завжди дбаю про якість, діти іноді віддають перевагу вигляду.

— А якщо закохуються не завжди щасливо, як реагуєте на їхні сльози?

— Ой, закохуються, бо вже дорослі. Діляться зі мною со­кровенним, просять поради і підтримки. Був випадок, що одна з моїх дівчаток закохала­ся у «зека». Я просила, поясню­вала, благала. Навіть забирала у неї телефон. Ми з нею багато сліз виплакали разом. Але, Богу дякувати, тепер у неї є чудовий хлопець. Якось вона мені сказа­ла: «Я аж не вірю, що у мене все добре. Дякую вам». Кажу: «То тепер ти розумієш, що я боро­лася проти тебе — за тебе?!».

— Між ними є ревнощі до вас?

— Вони іноді можуть поскар­житися одне на одного, але щоб ревнували — нема такого. Зна­єте, якщо я їх навіть сварю, за­вжди кажу: «Я вас усіх дуже люблю». І нікого в хаті не вио­кремлюю. Вони всі для мене од­накові — найкращі!

— Якщо рідна мама котро­їсь дитини хоче її побачити, як на це реагуєте?

— Якщо не заборонено за­коном, то прошу дуже. А якщо ці мами не мають такого пра­ва, але йдуть зі мною на контакт, то скидаю їм на телефон фото­графії, щоб бачили, якими ста­ли їхні діти, яких висот досягли.

— Як караєте дітей за про­вину?

— По-різному. Від прибиран­ня на кухні — до позбавлення кишенькових. А також заборо­на гуляння чи купівля телефо­на. Усе залежить від віку дитини і тієї «шкоди», яку вони вчинили.

— Таку сім’ю нагодувати — непросто. Скільки літрів пер­шої страви варите щодня?

— На сніданок варю чоти­ри літри каші. На обід — 3 лі­три першої страви, бо до цього обов’язково готую і другу стра­ву, щоб був повноцінний обід. Голубців роблю 15-літровий ка­зан, але це на обід і на вече­рю нам вистачає. Іноді нам за­лишається ще й на наступний день. Пельменів ліпимо з двох кілограмів фаршу. Іноді і біль­ше, щоб мати про запас у моро­зильній камері. Їжа у нас різно­манітна. Ми не готуємо відрами. Це стереотип, що в будинках сі­мейного типу варять цілі вивар­ки. Хоча в одній сім’ї мені розпо­відали, що у них за день з’їдають по шість буханців хліба. Я була шокована: ці діти нічого, окрім хліба, не їдять? Розумію, що ка­напки до школи зробити треба, а до чого ще стільки хліба?

— Вчите дітей випікати тіс­течка, тортики?

— Аякже! Вони у мене все вмі­ють робити: ліпити пельмені, вареники, голубці, спекти смач­ні торти і пляцки. Скажу більше: тепер я вже від них вчуся дещо випікати.

— Ваші старші діти закінчу­ють навчання. А що далі?

— Не думаю, що вони захо­чуть від мене піти. Ми всі — ро­дина. І не важливо, що по кро­ві ми — чужі. Насправді ми дуже близькі і рідні.

— Чи маєте свій домашній статут і чи дотримуєтеся пев­них правил?

— О, є один пункт дуже важли­вий. Коли мама в обід лягає спа­ти, має бути ідеальна тиша (смі­ється. — Г. Я.). Субота — день сімейний. На тиждень готуємо їжу (заготовки), прибираємо, перемо-прасуємо.

— Городу не маєте?

— Чому ж ні? Картоплі маємо 10 сотиків, два — полуниці, у нас ростуть малина, лохина, ожина, ліщина, хурма, ківі. Хочете за­питати, чи люблять працювати на городі? У мене завжди є по­яснення: для чого це потрібно. Діти бачать наслідки — усе, ви­рощене власними руками, для нас.

Читайте також: Віддала свою шкіру племінниці