«Усіх своїх дітей прошу не тримати образи на рідних батьків»

Інна й Сергій Кривки народилися на Дніпропетровщині. Там минули їхнє дитинство, юність і багато років подружнього життя. Там 31 рік тому народився їхній єдиний син Максим. Подружжя мріяло про щонайменше трійко діточок. Але доля розпорядилася по-своєму. Максим залишався єдиним сином. Інна ж так мріяла про донечку… Коли Максимові виповнилося 15 років, Інна зі Сергієм ще більше розпереживалися. Знали, що власних дітей більше не матимуть, а до внуків ще ой як далеко…

-У мене був такий потужний материнський інстинкт, що мною аж трусило, — каже пані Інна. — Ми зі Сергієм почали задумувати­ся про те, щоб взяти під опіку дівчинку. У нас для цього було все — житло, робота, кошти і, що найголовніше, неймовірне бажання. Йшли до цього довгі два роки. Уявляєте, йду ринком, а там висять суке­ночки для дівчаток. Візьму це платтячко і вдихаю у себе його аромат…

Першою взяли 4-річну Ангеліну. Це була гарна дівчинка, якій бракувало лю­бові й тепла. Жінка розуміла: має дати цій дитині не лише дах над головою і поділи­тися тарілкою смачного борщу, а й стати для неї мамою, подругою і підтримкою.

— Ми прийшли у Службу у справах ді­тей, де нам запропонували кілька анкет, — каже Інна. — Я побачила на фото Ангеліну і вирішила: вона моя.

— У неї не було біологічних батьків?

— Є. Майже в усіх наших дітей є біологічні батьки. Але зловжи­вають або алкоголем, або нар­котиками. Абсолютна більшість з них не приходять провідувати своїх діток, їм байдуже, де діти… Але усіх своїх дітей прошу не тримати на рідних батьків обра­зи.

Коли вдома з’явилася Анге­ліна, брати ще діток родина не планувала. Довго «виходжували» цю дівчинку, робили все можли­ве, щоб дитина позбулася психо­логічних травм. Інна з чоловіком продали квартиру й придбали будинок. Їхній рідний син Мак­сим став студентом юридичної академії і поїхав з дому. У вели­кому будинку залишилися Інна зі Сергієм та Ангеліна, якій на той час виповнилося 11 років.

— Ангеліна почала нас зі Сер­гієм просити взяти ще когось на виховання, бо в нашій околиці ді­тей взагалі не було, — усміхаєть­ся жінка. — За ті сім років, відколи з’явилася у нас, ми багато чого пережили, але побачили ре­зультат у вигляді добре вихова­ної дівчинки, розумнички й кра­сунечки. Ангеліна вокально дуже обдарована — виспівала собі 2013-го у Криму на міжнародно­му конкурсі перше місце.

Ангеліна так просила маму з татом, аби взяли ще одну дити­ну, що ті врешті-решт поступи­лися. Порадилися з Максимом. Пані Інна пригадує, коли про­ходили курси з виховання ді­тей у Службі з опіки, психолог їм ще тоді сказала: «Ось побачите, у вас буде десятеро дітей». Та вони лише відмахнулися, мов­ляв, беремо лише одну дівчин­ку! Можливо, згодом наважимо­ся взяти ще одну дитину… А щоб взяти аж десятьох, таке навіть у сні не могло приснитися.

Їм порадили взяти дівчинку з інвалідністю. Наперед знали, що не зможуть «витягнути» хвору дитину, але вирішили поїхати до неї - відвезти гостинців.

— Від нашої Мілани відмови­лися вісім сімей. Ми були для дівчинки останнім шансом, бо якби ми її не забрали, дівчинку відправили б у Будинок інвалі­дів. Коли Міла мене обняла сво­їми тонюсінькими рученятами, я вже тоді зрозуміла, що буде наша. Але боялася навіть натяк­нути чоловікові, що варто взяти ту дитинку. А він, як з’ясувалося, також уже вирішив, що ми її бе­ремо у нашу сім'ю… Знали, що буде тяжко, бо там кілька арку­шів з різними діагнозами.

Найскладніше, за словами пані Інни, було вилікувати дити­ну від анорексії. І танцювали пе­ред нею, і обіцяли «золоті» гори, а вона, як та Дюймовочка, з'їсть кілька грамів і каже, що більше не хоче… Добрі люди поради­ли Інні купити козу, мовляв, тіль­ки козяче молоко зможе витяг­нути дитину з багатьох хвороб. І вона, жінка, яка виросла «на ас­фальті» й козу бачила тільки на пасовиську й по телевізору, ку­пила рогату рятівницю для сво­єї Міли. Не знала, з якого боку пі­дійти, щоб видоїти козу. Не раз діставалося Інні від неї рогами… Плакала від безсилля, але рук не опустила. Була переконана: вони все зможуть, все подола­ють.

Минуло трохи часу, Мілана по­чала їсти і набирати вагу. Згодом дівчинку прооперували, постави­ли у вушка шунти, і та почала чути. А тепер ще й грає на акордеоні, закінчує 11-й клас, і, за словами мами, вчиться найкраще з усіх ді­тей. Мріє стати лікарем.

Коли у Службі дітей побачи­ли, з якою любов’ю Кривки ви­ходжують дітей, їм почали про­понувати ще кількох. Спочатку категорично відмовлялися. А одного разу випадково потра­пили у дитячий будинок у пол­тавському Кременчуці. Там побачили Надю, яку мама по­кинула ще у пологовому будин­ку (ім'я і прізвище дівчинці дали саме у пологовому). Наді було три роки, не говорила й не хо­дила, але Інна та Сергій не мо­гли допустити, щоб те дитя за­лишалося у Кременчуці.

— Пів року Надя залишалася у своєму світі, — каже Інна. — Мої зусилля зводилися нанівець. Я її колисала на руках, як немов­ля, співала їй пісеньки. Саме на піснях вона навчилася говори­ти. Спочатку навіть слова не мо­гла промовити. І тоді ми їй поча­ли вмикати пісні. Її улюбленою була «Цвіте терен…».

Через особливості розвитку Надю щодня возять у корекційну школу до Жовкви. А ще дівчинку віддали у музичну школу. Завдя­ки музичному слухові навчилася грати на акордеоні, тож тепер у родині аж дві акордеоністки.

— Наді минуло 14 років. Бага­то чого вміє, — каже мама Інна. — Це дуже добра дитина. Пише і рахує без помилок. Вміє собі зварити супчик, бо я діток на­вчаю, що і як треба готувати. І вони люблять куховарити.

Коли в родині було троє дівча­ток, добрали ще двох хлопчиків — Сашка і… ще одного Сашка. А 2019-го Інна зі Сергієм і п’ятьма дітьми переїхали на Львівщи­ну. За спеціальною програмою догляду за дітьми у будинках сі­мейного типу від німецької бла­годійної організації «Міст жит­тя» їм запропонували будинок у Дублянах. На Львівщині родині дали ще трьох дітей 8−10 років.

— Нам сподобалося все — і бу­динок, і Дубляни, і Львів. Важ­ливо, що тут було спокійно і за­тишно.

Через два роки двоє старших дітей родини Кривків пішли у доросле життя. Ангеліна — у По­знані, Сашко — у Дніпрі. Тож тато Сергій і мама Інна взяли ще ді­ток. Тепер у родині п’ять дівча­ток і стільки ж хлопчиків.

— Усі діти нас називають ма­мою і татом, хоча ми їх до цьо­го не змушуємо. Хтось відра­зу каже, комусь треба більше часу. Ангеліна до нас найбільше прив’язана, навіть наше прізви­ще взяла, — каже Інна. — А недав­но привезла до нас свою молод­шу сестру Віолетту, яку мама вивезла до Польщі, коли поча­лася війна. Рідна мама знуща­лася з дитини… Ангеліна офор­мила опікунство над Віолеттою, і на Різдво сестрички разом приїхали до нас.

Допомагати нужденним у цій сім'ї вже стало звичною спра­вою. Коли почалася велика війна, родина давала прихисток тим дітям і опікунам, які вивози­ли дітей у безпечне місце. Одно­часно у великому будинку Крив­ків було близько 80 тимчасових вимушених гостей. Звісно, ліжок бракувало, то спали на підлозі й по троє-четверо на одному ліж­ку. Але всі мали дах над головою, гарячий чай і смачний обід.

Зізнаюся, я сподівалася по­чути у будинку, де живуть де­сять дітей, крики, сварки, голо­сну музику… Яким же було моє здивування, коли я переступи­ла поріг великого будинку Крив­ків і побачила ідеальну чистоту та спокій. Мирно мерехтіли гір­лянди на ялинці, чемно на ди­вані сиділи м’які іграшки. І було незвично тихо… Я навіть по­думала, що діти або пішли до школи, або гуляють на вулиці.

— Та ні, — усміхнулася пані Інна. — Молодші дивляться «Гар­рі Поттера» в ігровій кімнаті. Тому так незвично тихо. Старші ді­вчатка, мабуть, щось малюють, хлопці «залипли» у телефонах. У нас по-різному буває: і бігають, і кричать, і сваряться іноді. Але не б’ються. У вихідні шукаємо філь­ми для сімейних переглядів — це зближує. А якщо футбольний матч чи бокс — це свято для усієї родини. У дітей поп-корн, і ми всі вболіваємо.

У величезній кухні-вітальні - два столи зі стільцями, як і має бути для великої родини. Два хо­лодильники та уся необхідна ку­хонна техніка. Щодня батьки ва­рять на обід 12-літрову каструлю першої страви. До макаронів, гречки чи інших каш відкрива­ють «тушонки», смажать котле­ти. Мама з татом купують свиню, розділяють м’ясо на фарш, на приготування перших страв, для «тушонок», а також на пельме­ні. Їх тут треба наліпити аж на два столи… Усі члени великої роди­ни з величезним задоволенням сідають ліпити пельмені й варе­ники. А ще фарширують перці й ліплять голубці - напівфабрика­ти кладуть у морозильну камеру. Люблять діти і плов, який готує тато Сергій.

На сніданок перед школою їдять різні каші з фруктами. Між основними стравами кожен може собі зробити канапку з шинкою, сиром чи ковбасою. Є і печиво чи пиріг з яблуками до чаю.

Звісно, є у родині і проблеми, про які мені розповіла засновни­ця Громадської організації «Всес­віт з Україною» Світлана Мерзло­ва. Пані Світлана шукає добродіїв у стоматологічних клініках чи ме­ценатів, які б могли заплатити за лікування зубів у дітей, якими опі­кується родина Кривків.

А тим часом…

У великій родині Інни та Сер­гія я провела близько трьох го­дин. Діти грали на акордеоні, показували свої кімнати, іграш­ки, і кожен хотів щось розпові­сти. Але на той день у них була запланована піжамна вечірка у Рудному. У будинку сімейно­го типу Максима Кривка — сина Інни та Сергія. Максим із дру­жиною Мариною опікуються ві­сьмома дітками.