Запарювала ту саму заварку сім разів, і щоразу смак чаю був іншим!

Через те, що ковід закрив кордони, любителі подорожувати нарешті почали звертати увагу на внутрішній туризм. А в Україні є на що подивитися! Минулими вихідними колектив газети «Високий Замок» взяв участь у китайській чайній церемонії, яку проводили у Китайському палаці Золочівського замку.

Кілька годин перебування у цьому замку дають змогу пе­ренестися в давню історію. Замок, що на відстані якихось 60 кілометрів від Львова, колись був на перетині торгових шляхів. Це було дерев’яне укріплення з па­лісадом, яке називалось Раде­че і яке татаро-монгольська на­вала стерла з лиця землі. Пізніше на місці знищеного укріплення відродилося життя. Стратегічно важливе розташування забезпе­чило Золочеву отримання Маґ­дебурзького права у 1523 році.

Як свідок історичних подій Зо­лочівський замок є однією з най­визначніших пам’яток культури й оборонної архітектури на теренах галицької землі.

Розміщений на невисоко­му пагорбі у заплаві двох рі­чок, Золочівський замок сво­го часу слугував як для оборони, так і для житла. У 1634−1636 ро­ках за проєктом невідомого архі­тектора його спорудив Якуб Со­бєський, батько Яна Собєського — короля Польщі. Якуб Собєсь­кий заклав тут нову голландську систему оборони. Це була найпе­редовіша система оборони у Єв­ропі ХVІІ століття. Чим ця систе­ма оборони відрізнялася від усіх інших, «високозамківцям» роз­повіла завідувачка сектору Тетя­на Олейникова. Навколо замку, за її словами, не було так званого мертвого поля. Тобто територія, якою б міг скористатися ворог, була неприступною. Коли гарма­ти стріляли з одного та з іншого бастіону у напрямку один до од­ного, то ядра сходилися в одному місці. Територію повністю обстрі­лювали, і це робило замок непри­ступним.

Коли ворог все ж таки підхо­див близько, основний удар був скерований на браму. А поруч був равелін — споруда, яка створюва­ла додатковий захист.

— Коли ми розпочали рестав­рацію замку, — каже пані Тетяна, — про наявність равеліну ніхто не знав. Почали відгортати землю тракторами, і один з тракторів за­стряг на місці. Як з’ясувалося, він вперся у кам’яні фундаменти ра­веліну. Його розкопали, знайшли величезне згарище. Очевидно, равелін був знищений ще у ХVІІ столітті. Тепер тут — приміщення для туристів (ресторан, магазин­чики з сувенірами. — Авт.).

Почалася відбудова равелі­ну на початку 90-х років мину­лого століття згідно з проєктом реставрації Золочівського рам­ку. Коштів на реставрацію не ви­діляли, і лише завдяки завзят­тю керівника Львівської галереї мистецтв, Героя України Бориса Возницького, почалися рестав­раційні роботи. «Такого, як Золо­чівський замок, немає і близько. Здивувати людей у Золочівсько­му замку можна не Великим па­лацом, і навіть не Китайським па­лацом, а оборонними спорудами — равелінами, бастіонами, мос­том», — казав колись «реаніма­тор» замків Львівщини легендар­ний Борис Возницький. 21 січня 2007 року відбулося відкриття давнього оборонного укріплен­ня головних воріт Золочівсько­го замку — равеліну. У замку з пе­редбрамних укріплень — равеліну і підйомного моста, окрім фунда­ментів моста, розкопаних у про­цесі реставрації, не залишилося нічого. І цей передвхід до зам­ку довший час відлякував турис­тів. Допомогу надала діаспора з Канади і Америки, а також місцеві прихильники замку.

Тепер замок милує око. Але у нього «важке минуле». Австрій­ський уряд знайшов нове за­стосування замкові з високими товстими стінами — там була дер­жавна в’язниця. Таке призначен­ня Золочівський замок виконував аж до 1953 року — в Австро-Угор­щині, Польщі, СРСР, Німеччині і знову в СРСР. Згодом радянська влада облаштувала тут профе­сійно-технічне училище…

Ми пройшли по віднов­леному підйомному мос­ту до в’їзду у неприступну твердиню, і очам відкрився пря­мокутний замковий двір з розби­тим французьким парком у самі­сінькому центрі, прикрашеним скульптурами і фонтанами. Кра­са — неймовірна!

У дворі замку є два палаци. Більший з них — це Великий па­лац, а навпроти виїзної вежі -Китайський палацик — унікаль­на пам’ятка архітектури. Таких є лише три в Європі (у Сан-Сусі, Петергофі, Золочеві).

Китайський палац у Золочів­ському замку наприкінці XVII сто­ліття побудував польський ко­роль Ян ІІІ Собєський для коханої дружини Марисеньки. Палац має вигляд двоповерхової шпиляс­тої ротонди з одноповерхови­ми бічними прибудовами. Зараз тут Музей східних культур. У п’яти експозиційних залах представле­но близько 250 творів живопису, графіки, скульптури, предметів декоративно-прикладного мис­тецтва, а також археологічних експонатів, які представляють мистецтво Єгипту, Китаю, Япо­нії, Індії, Індонезії, Османської ім­перії, Персії. Серед експонатів — мумія сокола, фрагменти єги­петських саркофагів, японська графіка другої половини XVIII сто­ліття, лакові вироби Китаю, східні тканини XVII-XVIII століть, а також полотно львівського художника кінця XVII століття Івана Малинов­ського «Єрусалим».

Після екскурсії нас запросили на китайську чайну церемонію. Гвинтовими сходами ми підня­лися на третій поверх і опини­лися ніби в іншому вимірі часу. Тло створювала тиха китайська музика. На підлозі — подушки, на які нам запропонували сісти. Ведуча церемонії пані Ростис­лава розповіла, що ця чайна це­ремонія приурочена до Дня му­зеїв, який святкують 18 травня, до Дня чаю, який святкували 21 травня, і до Дня вишиванки.

— Китайці завжди чайну це­ремонію приурочують до пев­ної події, — каже пані Ростисла­ва. — Наша сьогоднішня чайна церемонія називається «Гун Фу Ча», що з китайської переклада­ється як вища чайна майстер­ність. Свій початок вона бере з ХІХ століття, створена для того, щоб віддати шану чаю, а також розкрити чотири його основні особливості: аромат чаю, смак, післясмак і стан, в який входи­тиме наш організм після того, як ми цей чай випили.

Батьківщиною чаю є Ки­тай. Цю культуру відкрив багато тисяч років тому лікар Шень-Нун. Він довів, що листя чаю має дезінфікуючу дію на організм. Тому спочатку чай використовували лише як ліки.

Ми звикли, що чай запарю­ємо у скляному чи фарфорово­му запарнику. Тобто заливає­мо окропом і чекаємо. Заварка може стояти годину і більше. Але то вже не чай. Бо окропом чай запарювати не можна. Тем­пература води має знизитися до 80 градусів.

Пані Ростислава показала нам приладдя і посуд, з якого мали пити чай. Насамперед це дворівневий бамбуковий сто­лик, на якому стоять усі піал­ки, чайничок, а також допоміж­ні інструменти. Запарювала чай у глиняному чайнику «ча-ху». Для запарювання чаю потрібна і чаша мудрості «ча-хай». І чаша «ча-хе» — для вдихання арома­ту чаю. Для кожного гостя було приготовлено по дві піали — ви­сока «веньсянбей» (чоловіче на­чало) і низька, яка символізує жіноче начало, «піньмінбей». Необхідним атрибутом чайної церемонії є божества, тому на столі стояла трилапа жабка -символ достатку, а також Хотей­чик — символ радості і щастя. Обов’язковим символом є Лу-Юй — скульптурка чайного май­стра, який у VІІІ столітті написав чотиритомний чайний трактат. Від нього і бере початок прове­дення чайних церемоній.

Ми дегустували чай улун. На вигляд він зеленого кольо­ру. Пані Ростислава налила у скляну посудину окропу, заче­кала, поки охолоне до 80 гра­дусів, і тоді перелила воду у гли­няний запарник. Налила кожній з нас чаю у високу піалу. За тра­дицією, ми накрили високу піа­лу низькою і, притримавши ве­ликим пальцем маленьку піалу, перевернули їх «з ніг на голову». Забрали високу піалу і малень­кими ковточками посьорбува­ли чай. Власне посьорбували. І це не ознака поганого тону. За словами пані Ростислави, якщо гості сьорбають чай, значить, він їм смакує. Чаю наливають у піалу небагато, бо якщо госпо­дар наллє гостеві повну піалу, це означає, що він незадоволе­ний гостем.

Пані Ростислава запарюва­ла ту ж саму заварку сім разів, стільки ж нам наливала. І щора­зу смак чаю був іншим!

Наша чайна церемонія тривала півтори години. Таке чаювання направду заспокоює, можна зібратися з думками і обов’язково загадати бажання. Має здійснитися.

— Усе почалося з йоги, яку практикую вже 14 років, — роз­повіла журналістові «ВЗ» пані Ростислава. — Після занять ми збиралися і чаювали. Саме тоді й подумала, що настав час по­чати розумітися на чаях. Пішла на курси чайної церемонії у Ки­єві, потім поїхала у Китай, щоб побачити на власні очі, як рос­те чай, побувати на величез­них чайних ринках. Поїхала у тур «Чайний шлях». Проводжу це­ремонію у Золочівському замку кілька разів на рік. А усе почало­ся з того, що мої друзі запро­сили мене у подорож замками. Коли я увійшла у Китайський па­лац Золочівського замку, зро­зуміла: ось де треба проводи­ти чайні церемонії. І вже через два місяці провела першу цере­монію.

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за органі­зацію цікавої подорожі.