Учні називали його скелею, «граючим тренером» журналістів...
24 квітня час відміряє 15-й рік, як не стало Володимира Йосиповича Здоровеги (народився 9 жовтня 1930)
Не віриться, що стільки часу ми вже без нашого Вчителя, багаторічного декана, професора, публіциста, улюбленця студентської молоді, чуйного колеги…
Факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка в особливий спосіб вшановує його світлу пам’ять. Щорічно разом зі студентами відвідуємо могилу Володимира Йосиповича. На кафедрі теорії і практики журналістики висить портрет Вчителя, і кожен молодий викладач прагне рівнятися на нього, щоб осягнути ту педагогічну майстерність, якою володів Володимир Здоровега. На цій же кафедрі виконано дисертаційне дослідження, присвячене науковій і публіцистичній спадщині Володимира Йосиповича. Також видано монографію «Perpetuum mobile Володимира Здоровеги», де зібрано його науковий доробок за час української незалежності, систематизовано великий пласт його публіцистичних матеріалів, розкрито творчу майстерню професора.
Нині спостерігаємо девальвацію слова. Воно стало зброєю масового ураження свідомості, інструментом маніпуляції. І тут вкотре згадуємо його слова: «Працювати у журналістиці потрібно оперативно, професійно, чесно, керуючись гуманістичною християнською мораллю, а не мораллю розбійника». Володимир Здоровега не стомлювався доводити, що журналістика — це, передусім, мужність говорити правду.
Учні називали його скелею, наріжним каменем у журналістиці, граючим тренером: публікував свої тексти у пресі. Друкувався у 17 виданнях. Серед них «Високий Замок», «День», «Дзеркало тижня», «Молодь України».
Газета «Високий Замок» була особливо близькою Володимиру Здоровезі за духом, бо у своїй основі опиралася на львівські традиції журналістики. Вважав це видання близьким до європейської преси. Редактором газети був Степан Курпіль — учень Володимира Здоровеги.
Професора завжди можна було зустріти з газетою. Запевняв, що журналістом можна стати тільки у редакції. Пишався успіхами своїх учнів. У деяких з них навіть сам брав інтерв’ю: у фотомитця Василя Пилип’юка (публікація «Чарівний світ очима Василя Пилип’юка»), Степана Курпіля («Чи й далі соромитимемося говорити правду?»).
«Публіцистика — найвища форма духовного спілкування між людьми», — казав. Свою авторську позицію вважав своїм обов’язком.
Наголошував: «Найвищою цінністю є право людини говорити правду й одержувати правдиву інформацію». У цьому вбачав сенс журналістської місії.
Мирослава Рудик, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.