Учні називали його скелею, «граючим тренером» журналістів...

Не віриться, що стільки часу ми вже без нашого Вчителя, багаторічного декана, професора, публіциста, улюбленця студентської молоді, чуйного колеги…

Факультет журналістики Львівсько­го національного університету ім. Іва­на Франка в особливий спосіб вша­новує його світлу пам’ять. Щорічно разом зі студентами відвідуємо мо­гилу Володимира Йосиповича. На ка­федрі теорії і практики журналісти­ки висить портрет Вчителя, і кожен молодий викладач прагне рівнятися на нього, щоб осягнути ту педагогіч­ну майстерність, якою володів Воло­димир Здоровега. На цій же кафедрі виконано дисертаційне досліджен­ня, присвячене науковій і публіцис­тичній спадщині Володимира Йоси­повича. Також видано монографію «Perpetuum mobile Володимира Здо­ровеги», де зібрано його науковий до­робок за час української незалежнос­ті, систематизовано великий пласт його публіцистичних матеріалів, роз­крито творчу майстерню професора.

Нині спостерігаємо девальвацію слова. Воно стало зброєю масово­го ураження свідомості, інструмен­том маніпуляції. І тут вкотре згадуємо його слова: «Працювати у журналіс­тиці потрібно оперативно, професій­но, чесно, керуючись гуманістичною християнською мораллю, а не морал­лю розбійника». Володимир Здорове­га не стомлювався доводити, що жур­налістика — це, передусім, мужність говорити правду.

Учні називали його скелею, наріж­ним каменем у журналістиці, граю­чим тренером: публікував свої тек­сти у пресі. Друкувався у 17 виданнях. Серед них «Високий Замок», «День», «Дзеркало тижня», «Молодь України».

Газета «Високий Замок» була осо­бливо близькою Володимиру Здо­ровезі за духом, бо у своїй основі опиралася на львівські традиції жур­налістики. Вважав це видання близь­ким до європейської преси. Редакто­ром газети був Степан Курпіль — учень Володимира Здоровеги.

Професора завжди можна було зу­стріти з газетою. Запевняв, що жур­налістом можна стати тільки у редак­ції. Пишався успіхами своїх учнів. У деяких з них навіть сам брав інтерв’ю: у фотомитця Василя Пилип’юка (пу­блікація «Чарівний світ очима Василя Пилип’юка»), Степана Курпіля («Чи й далі соромитимемося говорити прав­ду?»).

«Публіцистика — найвища форма духовного спілкування між людьми», — казав. Свою авторську позицію вва­жав своїм обов’язком.

Наголошував: «Найвищою цінніс­тю є право людини говорити правду й одержувати правдиву інформацію». У цьому вбачав сенс журналістської мі­сії.

Мирослава Рудик, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.