Дітей загиблих героїв Небесної Сотні поріднив Майдан

Історія їхньої любові починалася зі… сліз. Позаду лишилися важкі похорони батьків, які загинули на Майдані. Навіки у зажурі об’єднує спільна дата — 20 лютого. А тепер щастям наповнює дім маленький Устимко, який ось-ось спинатиметься на ноги й торуватиме шлях дідів-героїв. Завдяки болючій втраті засвітилося кохання у серцях його батьків, Володимира Бондарчука з Хмельниччини та Ірини Хомяк з села Голишів біля Луцька. І тим ціннішою для подружжя є кожна спільна мить.

Рід Хомяків ведеться з Во­лині. Діди-прадіди по бать­кові Віктору були добрими хазяями і мали у своїй власнос­ті частину села Голишів, що не­подалік Луцька. Трудилися до сьомого поту, аби не облогував навіть клаптик землі. Не догоди­ли цим радянській владі… Роз­куркуленого діда Созона вислали на Сибір, а баба Ксеня, рятуючи від погибелі дітей, поспіхом з ним розлучилася. Як у воду дивилася — не вернувся чоловік із заслан­ня. Зате діти виросли й далі пус­тили коріння. У гілці їхнього роду є боєць УПА, що був писарем у командирів. Розстріляли його, бо видала хлопця вчителька. Мати так боялася, щоб совєти не зни­щили всю сім’ю під корінь, що на­віть за незалежності не відкри­ла нащадкам таємниць синового життя та смерті… Той дух волі, любов до України передалися з генами і Вікторові Хомяку.

— Тато дуже цікавився історією. Колись книжок так не було, як те­пер. Діставав видання через тітку, яка працювала у книгарні, багато про життя в баби розпитував. Зда­валося, знає все, на будь-яке пи­тання міг відповісти, — згадує тата Ірина. — Коли почалася Революція Гідності, він поїхав на Майдан. Був тричі у Києві. Вперше поїхав разом зі шваґром одразу, як побили сту­дентів. Його це зачепило за живе. Звідти повернувся в ейфорії. Ка­зав: «Там зібрався цвіт нації». Ра­дів, що молодь переймається до­лею України.

Востаннє з батьком вона спіл­кувалася тоді 27 січня зранку. Го­лос мав бадьорий, хоча чоловік був втомлений — чергував уночі на Майдані. Розповідав, що є «ті­тушки», але їх близько не підпус­кають. Як зараз пам’ятає остан­ні його слова: «Йду, трохи витягну ноги і назад вернуся». На нього чекали у Будинку профспілок.

А через дві години пролунав тривожний дзвінок: «Ваш тато… висить на ялинці». Умить згада­ла про свій кулон-оберіг, який за­вжди носила. Напередодні той упав та розлетівся на друзки… Те жахіття й досі перед очима моло­дої жінки. Переконана: батька по­били й підвісили на новорічному дереві, яке тоді стало символом опору владі. Дочка добивається гідного розслідування справи за­гибелі тата, та поки марно.

Та смерть стала однією з най­більш загадкових в історії протес­тів. 20 лютого у Віктора Хомяка був день народження. Ще рідні не відійшли від шоку, поховавши чо­ловіка, як серце рвалося від болю, коли чули новини про масові роз­стріли на Майдані…

Того дня від кулі снайпера за­гинув і батько хмельничанина Во­лодимира Бондарчука. Раніше він приїжджав у Київ кожні вихідні, а потім взяв відпустку за власний рахунок. Сергій Бондарчук був у хмельницькій сотні, яка ночува­ла в «Жовтневому». 16 лютого по­їхав на трошки додому у Старо­костянтинів. А 18-го, дізнавшись про загибель друга на Майдані, зателефонував синові, який тоді працював у Києві, і сказав: «Я по­вертаюся».

— Ми домовилися зустрітися 20 лютого після 10-ї ранку, — зга­дує Володимир. — Та коли люди почали виставляти в Інтернеті ві­део в прямому ефірі, що робиться на площі, я все покинув і помчав туди, постійно набираючи бать­ків номер. Відповіді довго не було. Потім слухавку взяв незнайомець. Це був підполковник поліції. Ска­зав, що тата вбили.

Володимир майже по секундах відтворив події того ранку 20 лю­того. Він айтішник — спеціаліст з комп’ютерних технологій. Завдя­ки копітким пошукам знайшов у мережі відеокадри, як батько з то­варишами несе пораненого. А по­тім — як йому самому, поранено­му, надають допомогу…

Шукаючи правду про загибель батьків, у Києві знайшли одне од­ного Ірина та Володя. 2017-го створили сім’ю. На тому весіллі з молодятами розділили радість рідні інших загиблих на Майда­ні. Бо давно усі стали однією ве­ликою родиною. Власне, так і на­звали громадську організацію, яку очолив Володимир Бондарчук — «Родина Героїв Небесної Сотні». Він опікується кожною справою по загиблих, аби довести їх до суду і нарешті покарати винних.

А нещодавно подружжя Бон­дарчуків стало батьками. У куми теж покликали тих, з ким поєд­нав Майдан — батька Устима Голо­днюка з Тернопільщини, пасерби­цю активіста Георгія Арутюняна з Рівного, рідних Василя Мойсея з Луцька.

— Коли прийшов час обира­ти ім’я, ми довго над ним думали. Хотілося, щоб не можна було його перекрутити на російський лад. І зупинилася на імені Устим. Воно означає «справедливий». Хай та­ким і росте, — розповідає Ірина.

Нещодавно їй знову снився тато. Весь у білому, усміхнений. Не говорив нічого — тільки мовчав і усміхався. Хочеться вірити: він справді радіє, дивлячись на нову сім’ю з небес. Як і сват Сергій, з яким йому не судилося зустріти­ся на землі…