«Борюся за віру, волю і спасіння – своє і всіх...»

Про чоловіка, який понад 17 років живе у Брюховицькому лісі, мені розповів керівник організації «Елеос-Львів» отець Іван Данилів. Живе не у кам’яниці на три поверхи, а у брезентовому наметі. Власне отець Іван провідував чоловіка — відвозив теплі речі й продукти харчування. Планував чергову поїздку за кілька днів. Напросилася у подорож з отцем Іваном і журналістка «ВЗ».

За словами Отця Іва­на, він якось побачив пост про людину, що живе у лісі, а на час морозів перебралася ближче до траси… Якось отець їхав у тому напрямку і вирішив сам перевірити цю інформацію.

— Із ним складно спілкува­тися, бо не чує і не розмовляє, — каже отець Іван. — Тому пе­реписується з гостями. Це гра­мотна людина, веде якісь нотат­ки у зошиті. Я багато з ним не спілкувався, але пан Роман (так звати чоловіка) написав, що очі­кує другого пришестя Христа, яке має настати зовсім скоро… Ми розшукали племінника пана Романа. Той сказав, що дядько — психічно здорова людина. Рані­ше кочував поїздами, іноді при­ходив додому до родини, яка живе на Жидачівщині. Пан Ро­ман міг кілька днів пожити у ро­дині, а посеред ночі зібратися й піти геть. Зі собою мав рюкзак, у якому носив казанок.

— Пан Роман ніколи не мав сім’ї?

— Був одружений. Його дру­жина була також нечуюча. По­мерла. Подружжя народило й виховало двох дітей. У нього є трикімнатна квартира у Львові. Найімовірніше, суперечки поча­лися через помешкання.

— Може, його треба вла­штувати у Дім для людей по­хилого віку? — запитую.

— Ні, він не хоче.

Намет, у якому живе пан Ро­ман, ми побачили з дороги. Сам чоловік стояв біля величез­ного дерева. Ми з отцем Іва­ном та отцем Ігорем Туриком зі Святопокровського кафе­дрального собору вийшли з теплої автівки і аж зіщулилися від колючого морозяного вітру. Пан Роман одягнутий у черво­ну куртку, грубі зимові чоботи, теплу шапку. Звернула увагу на акуратно підстрижену бороду й загрубілі від морозу руки.

Нас зустрів усмішкою. За кілька метрів від намету здіймався дим від пригаслого вог­нища. Мабуть, недавно чоловік готував собі обід. На моє запи­тання (у блокноті), звідки бере­те воду, написав: «Біля будови навпроти є шлагбаум, там схо­ди вниз. Є кілька джерел, які те­чуть в одну річечку».

— Як вас звати?

— Корнага Роман Ількович, 1958.

— А чому живете тут?

— Борюся за віру, волю і спа­сіння своє і всіх, бо без волі нема спасіння. Тепер люди є ра­бами безбожників, вбивають, чинять перелюб з примусу вла­ди, не зможуть спастися. Бо за­були, що є рабами Божими, а до другого приходу Господа зали­шилися не роки, а місяці.

— Пане Романе, чи погоди­теся переїхати жити у христи­янський центр?

— Ні. Бо все під владою без­божників, людиноненависників, егоїстів та себелюбців.

Пан Роман потім «спілкував­ся» з отцем Ігорем на церковні теми — про Адама і Єву, про те, чому їх вигнали з Раю, про анге­лів і Каїна тощо. Бачу, отець Іван стукає черевиком об черевик, щоб трохи зігрітися, а пан Ро­ман усе пише і пише запитання отцеві Ігорю…

Отець Іван Данилів розпо­відав, що у пана Романа є пле­мінник, з яким він спілкувався у соцмережах. Розшукала і я того чоловіка.

— Уже 17 років живе дядь­ко Роман по лісах, — розповів племінник Іван. — Колись при­їжджав до моєї мами у Жида­чівський район, але останні три роки не навідувався.

— На вашу думку, чому пан Роман вибрав собі такий шлях?

— Бо він сам того хоче. Ко­лись дружина його виганяла, щось вони не дуже мирно жили. Уже кілька років як померла. Та він навіть не знав, що її вже нема на цьому світі. Приїхав до моєї мами, вона йому про це розпо­віла. Але, за словами мами, він якось холодно сприйняв цю но­вину. У сім’ї дядька Романа було дві сестри (одна з них моя мама) і троє братів. Я недавно спіл­кувався з маминою сестрою, то вона розповіла, що Роман не народився німим. Він чув до першого класу. А у другому вже не чув. Начебто захворів на скарлатину і перестав чути чи то від якогось уколу, чи від непра­вильного лікування. Він вчився у Жовкві, дуже добре вчився, мав навіть похвальні грамоти. Потім вчився у Тернопільській області в училищі, там познайомився з майбутньою дружиною.

— Знаю, що у пана Романа є діти…

— Двоє синів — Роман і Мико­ла. Він колись до них приходив, але вони його виганяють. Знає­те, пан Роман раніше працював на автобусному заводі. Він як до мами приходив, то брав погнуту алюмінієву кружку чи каструль­ку і пальцями так гарно вирівню­вав, що навіть знаку не залиша­лося, що було погнуте. Добрий майстер.