Свої ручки дівчинка «віддала» Матінці Божій

Кілька літ тому Віталій, чоловік Надії Олександрівни, задумав повернути скульптурі руки. І для цього взяв зліпок доньчиних долоньок

Сім’я Новосадів із Бужан Горохівського району — одна з найдружніших у селі. Тут звикли збиратися великою родиною не лише на свята, а й у будні, допомагати одне одному в господарських клопотах, підтримувати у нелегку хвилину. Саме молитви найрідніших колись допомогли молодим батькам Надії та Віталію не зламатися після важкого випробування — народження хворої доньки.

Надія Олександрівна — сільська медичка. Хто ж, як не вона, першою поспішає людям на допомогу, коли біда? Колись закінчила Луцький базо­вий медичний коледж і поверну­лася у село, щоб працювати за фахом. Тут вийшла заміж за од­носельця Віталія, й біля батьків почали вити своє сімейне гніз­дечко.

Але невдовзі сім’я пережила перше випробування: коли На­дія ходила вагітна першим ма­лятком, плід… завмер. Були сльози через обірване мате­ринство й серйозне лікуван­ня, адже таке не минає для жін­ки безслідно. Коли Надія знову відчула, що вагітна, її щастю не було меж.

— Усе йшло добре, — згадує жінка. — Рухи відчувала гарно, нічого мене не турбувало, готу­валася народжувати. Але перед самісінькими пологами різко піднявся тиск. Ще й лікар, поди­вившись на УЗД, насторожив, що є дуже туге обвиття пупо­винки навколо шийки донечки і, щоб не ризикувати, порадив зробити кесарів. Так і сказав — «щоб дитину не втратити».

Як медик, спокійно готува­лася до операції, хоча розуміла тривоги лікарів.

— Пам'ятаю, у реанімації ле­жали три жінки після кесаре­вого, — продовжує Надія Олек­сандрівна. — До двох підходили лікарі, а до мене — ні. Я вже тоді подумала, що, певно, щось ста­лося.

Увечері мамі зізналися: ново­народжену донечку теж забрали до реанімації, у неї підвищене серцебиття і стаються зупинки дихання. Причини не називали. За якийсь час виписали крихіт­ку додому. Лікарі запевнили, що в дитинки все добре, тільки по­требує нагляду невропатолога. Батьки втішилися. А через рік почули діагноз — ДЦП.

Балакаємо, Тетянка сидить поруч на ліжечку, обіперта пе­ринами. Яким теплим і ніжним стає мамин погляд, коли зір торкається дитини! Поправляє донечці волоссячко, усміхаєть­ся їй. Відчуваєш: життя би від­дала, аби все в Тетянки склало­ся якнайкраще.

— Вона не розмовляє і не хо­дить, сама не одягнеться і не поїсть, — розповідає мама. — На­віть не знаємо, чи чує нас, ба­чить. Така лялька, тільки жива. Вона в іншому, своєму світі.

— Чи не натякали вам колись лікарі, щоб ви з чоловіком відда­ли хвору донечку під опіку дер­жави? — обережно запитую.

— Що ви, — однозначно від­повідає мама. — Як це — дитину свою віддати? Навіть у думках такого не було.

Хоч Надія Олександрівна зі­знається: перш ніж стати та­кою сильною, були хвилини від­чаю і депресії. І саме любов та підтримка найближчих допо­могли вистояти. А потім на світ з’явилася довгождана Богдан­ка — і життя полинуло в новому руслі.

— Коли вперше почула сло­во «мама», я плакала, — розпо­відає. — Тоді материнське сер­це ще більше наповнилося любов’ю. Бо це те, чого так че­кає кожна жінка, аби дитина її так назвала. Сьогодні можу кож­ній мамі, яка пережила поді­бне випробування, сказати лиш одне: не можна зациклюватися, треба відважитися і народжува­ти знову.

Давно позаду відповіді на болючі питання: чому Тетянка не розмовляє з сестричкою і не обіймає її, чому така безпо­радна, не вміє гратися, як інші дітки. Та минуло трошки часу, й Богданка почала розуміти й любити Таню всім серцем. Те­пер вона — найперша мамина помічниця.

А ще в сім’ї гордяться тим, що їхня Тетянка хоч і має неміч­не тіло, а зробила неймовірно добру, святу справу.

Статуя Богородиці у роки війни залишилася без рук, а тепер знову їх має. Фото автора
Статуя Богородиці у роки війни залишилася без рук, а тепер знову їх має. Фото автора

— У нас біля церкви стоїть статуя Богородиці, — розпо­відає прабабуся Тетянки Оль­га Федорівна. — Колись стояла у панському маєтку. Я, як була мала, з сестрою завжди їй ві­ночок плела з маргариток. А далі стала друга власть. З ма­єтку зробили тракторну брига­ду, а Матінку Божу забрали до церкви. Але вона вже понище­на була.

Розповідають, у роки війни фігурі Богородиці відірвало руч­ки. І так вона стояла довгі деся­тиліття. Аби повернути гарний вигляд святині, Ольга Федорів­на взялася щороку розмальо­вувати її до Великодня (нині її справу продовжують родичі). А кілька літ тому Віталій, чоловік Надії Олександрівни, задумав повернути скульптурі руки. І для цього взяв зліпок доньчиних до­лоньок.

— Чоловік розібрав старі аку­мулятори, розтопив олово й ви­лив Танині ручки, — розповідає мама дівчинки. — Разом з моїм татом виточував пальчики, ніг­тики, і вийшли вони як справжні.

Нині біля цієї оновленої фі­гури Богородиці стоїть ще одна — архангела Михаїла. Її у дар церкві пожертвувала інша родина, яка не живе у селі. Тож рідні Тетянки доглядають за обома, повторюючи: «Дяка Богу за все».

Схожі новини