«Про політику з рідними у Криму не говоримо. Це небезпечно для них»

Кримськотатарське подружжя Абдурахмана та Ферає Іслямових з трьома малими дітьми переїхало на Львівщину у буремний 2014 рік, коли Росія окупувала Кримський півострів. Довелось покинути свій дім, рідних, друзів та усе нажите майно, тільки, щоб не опинитися знову під ярмом Москви. Забрали зі собою лише чотири сумки, переважно з дитячими речами.

«Нам несли курей, яйця, городину…»

«Ми вагалися, чи переїж­джати. Адже дружина була на останньому місяці вагітності. Та нам сказали, що пізніше виїхати буде неможливо. Тому наважи­лися, — розповідає глава сімей­ства. — Думали їхати у Ново-олексіївку в Херсонській облас­ті, там мешкають наші родичі, і це недалеко від Криму. У Дрого­бичі жив шваґро і теж запрошу­вав до себе».

Небажання жити під окупа­ційною владою Росії для крим­ських татар — принципова по­зиція. Вони добре пам’ятають усі кривди, завдані радянською імперією, а особливо 1944 рік, коли за наказом Сталіна їх ви­возили з Криму у товарних ваго­нах. Тоді було депортовано по­над 200 тис. кримських татар (фактично все населення).

«Найважче було покидати маму, сестру і чотирьох братів. Був страх перед невідомим, але неприйняття того, що тоді від­бувалося у Криму, було силь­ніше. Зокрема, обурював так званий референдум під дулами автоматів, куди нас, корінний народ, навіть не запросили», — розповідає пан Іслямов.

Сім’я вирішила їхати на Дро­гобиччину, у село Раневичі. Во­лонтери знайшли їм житло, до­помогли з одягом та їжею. «Сільські жінки несли курей, яйця, городину, все, що могло б знадобитися нам попервах, — згадує Абдурахман Іслямов. — Через вісім днів після нашого приїзду дружина народила чет­верту дитину, сина Фікрета».

Вивчити українську — принципова позиція

Найбільші труднощі виника­ли з розумінням місцевої говір­ки. Приїжджі кримські татари на півострові, окрім рідної мови, розмовляли по-російськи, тому не відразу схоплювали усе, що до них говорили місцеві. Зараз пан Іслямов чудово розмовляє українською, для нього це була принципова позиція — опанува­ти державну мову.

«Як тільки ми приїхали, були неприємні моменти, пов’язані з мовою. Один селянин запиту­вав, чому ми не розмовляємо українською? Я тоді подумав: „Ми ж тільки приїхали, ще не на­вчилися…“. А потім з’ясувалося, що батьки цього чоловіка ко­лись приїхали в Дрогобич на ро­боту з Росії, тобто він росіянин за походженням. Але більшість людей запевняли: розмовляй­те, як вам зручно, жодних про­блем!».

Глава сім’ї брався за будь-яку роботу, лиш би щось заро­бити. Згодом разом зі шваґром відкрили у Трускавці чебуречну. І до сьогодні успішно займають­ся цією справою. Зі села Ране­вичі Іслямови перебралися до Дрогобича, адже старшому си­нові треба було йти до школи.

Поселилися у трикімнат­ній квартирі. На сьогодні роди­на збільшилася ще на двох ма­люків. Усього подружжя виховує шестеро діточок — 13-річного сина Ісу, 11-річну доньку Тас­нім, ще двох синів — дев’яти і шести років, Делявера та Фікре­та, та двох найменшеньких до­нечок — Латіфу та Сафію. Одній три рочки, другій — три місяці.

У домі Іслямових панують по­рядок та затишок, який створює дружина Абдурахмана Ферає. «Кримськотатарська жінка бере на себе основний тягар з орга­нізації побуту. Біля плити я го­ловна! Смажити чебуреки, як на роботі, вдома він не може. Так у нас не прийнято», — пояснює господиня дому.

На кухні — апетитні арома­ти, адже готувалися традиційні кримськотатарські страви. Най­частіше пані Іслямова готує їжу з борошна, те, що раніше ва­рила у Криму. Це і чебуреки, і манти, і кубете (м'ясний пиріг із листкового тіста, готується з м’ясом чи фаршем, також може бути з картоплею чи гарбузом).

Під час карантину, як і біль­шості підприємцям, родині Ісля­мових довелося закрити чебу­речну, головне джерело їхнього доходу. Тому вони дуже споді­ваються, що ситуація не повто­риться.

«Сусіда забрали, бо він по телефону на Путіна щось наговорив»

За шість років проживання далеко від дому Абдурахман Іс­лямов лише раз відвідав Крим, коли померла його мама. «На­відуватися туди є небезпечно. Поїхав на півострів за україн­ським паспортом і по ньому по­вернувся. Останнім часом не наважуюся подаватися на півострів», — пояснює.

З рідними пан Іслямов спіл­кується у соцмережах, у Viber, WhatsApp. Але розмови на полі­тичні теми — табу.

«Нашого сусіда забрали, бо він по телефону своїм родичам на Путіна щось наговорив. Тоді мій брат сказав: давай на полі­тичні теми не будемо розмов­ляти», — пояснює пан Іслямов. Основну інформацію пересе­ленці отримують від татар, котрі приїжджають сюди, і тоді спо­кійно можуть розповісти, про те, що відбувається в Криму.

Серед тих, кого недавно аре­штували, людина, з котрою Аб­дурахман разом навчався в медресе (мусульманський ре­лігійно-просвітницький і на­чальний заклад, мусульман­ська духовна семінарія). «Вадим Бектєміров дуже спокійний та розсудливий чоловік, — пояснює мій співрозмовник. — Його за­тримали, як і багатьох інших не­винних татар, за причетність до начебто терористичної органі­зації „Хізб ут-Тахрір“. Коли Крим був в Україні, не було ні терактів, ні терористів, ні розстрілів учнів у школах. Це все з’явилося піс­ля анексії».

«Росіяни внесли 2 тис. (!) найменувань книжок у пере­лік терористичної літератури. У кожного татарина вони є — мо­литовники, дитячі абетки, які вчать, як читати Коран. Вихо­дить, кожного татарина за ро­сійськими законами можна звинуватити у тероризмі та екс­тремізмі», — обурюється Абду­рахман Іслямов.

Він також є імамом ГО «Іхсан-Щирість». Разом з однодумця­ми заснували Культурний центр, куди на навчання та молитви хо­дить двадцять кримськотатар­ських сімей, що живуть у Дро­гобичі.

P. S. Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.