Оживають давні візерунки

Соціальний працівник зі села Острині Тлумацького району Людмила Терлецька — напрочуд творча особистість. Молода жінка пише вірші, на слова яких покладено кілька пісень (зокрема, про рідне село). Також вона — постійна учасниця концертних програм та фестивалів у складі місцевого аматорського фольклорного ансамблю. Ще ж пані Людмилу знають як вправну вишивальницю гладдю.

Згадана техні­ка вважається однією з най­складніших, адже передбачає точне виконання стібків. Вона передає тонкі колірні нюанси, гру світла й тіні, тому зазвичай викорис­товується для від­творення квіткових мотивів, пейзажів, жанрових сцен і портретів.

Одягаючи кос­тюми мистецького колективу, Людмила Анатоліївна зверну­ла увагу на старо­винні вишивки, яким близько ста років. Їх кольори з часом по­блякли. Самодіяль­на майстриня вирі­шила оживити давні візерунки.

Навички цього ремесла перейняла у старшої місцевої мешканки (до речі, однофамілиці). Та­кож довго вивчала «анатомію» праді­дівської одежі, що збереглася у навко­лишніх населених пунктах.

Перший власний костюм аматорка створила п’ять років тому. Наразі має їх чотири. Робота над одним триває при­близно 12 місяців, бо справа надзви­чайно клопітка. До того ж працювати доводиться пере­важно зимовими ве­чорами, коли більше вільного часу (адже має сім’ю, госпо­дарку).

Ентузіастка охо­че розкриває свої секрети: «Найпер­ше — малюю голо­вну квітку (так би мовити, центр). А бокові вже виконую на власний розсуд (точна симетрія не обов’язкова). Вони повинні бути як живі (окремі вже розпус­тилися, інші — лише в бутонах)».

Вишиває на са­мітці — тканині, поді­бній до велюру. Ви­користовує муліне ДМЦ, ділячи нитку надвоє (шовк кош­латиться і втрачає кольори).

Тепер умілиця працює над чер­говим костюмом. Зауважимо, на по­лотні з’являються не тільки візерунки, які побутували у 20−30-х роках минулого століття, а й сучас­ні мотиви. Зокре­ма, один фартушок прикрасили червоні грона калини — сим­вол України.