Не збулися лісові забобони...

За кілька перших днів вересня повне п’ятилітрове відерко ліскових горіхів-вилушків назбирав у лісі неподалік батько­вої хати бережанець Андрій Турчин зі своєю мамою Марією. Урожай, на диво, багатий — торік не було і третини його. Буде чим «начиняти» і прикрашати домашні торти. Із цими горіхами вони особливо смачні.

У липні ми писали у «Висо­кому Замку» про незвич­но багато зав’язі на кущах ліщини. Тоді «юні» плоди облі­пили гілки великими і важкими гронами-суцвіттями. Дітвора ті­шилася в очікуванні вересневої смакоти, а сільські старожили у своїх прогнозах на осінь були обережними. Казали: все пока­же «день Івана», 7 липня. Якщо у це свято дощитиме — ліскові го­ріхи замокнуть і не дозріють…

На мої іменини справді до­щило, було прохолодно. Ну, ду­мав, не бути цього року ліско­вим горіхам. Та ні — всупереч прогнозам стареньких сусідів, вони встояли перед негодою, «не замокли». Повне відерце ви­лушків (бо самі вилущуються), яке я побачив в Андрія та його мами, тому підтвердження. Як і розполовинена шкаралупа під ліскою — видно, горіхами смаку­вали ще й білки-вивірки…

Цього збирального сезону я почув спростування ще одно­го лісового забобону. Побутує думка, що коли у лісі надибаєш маленький грибочок, не можна, як дехто це робить, залишати його, «щоби підріс». Треба клас­ти його у кошик. Інакше, мовляв, цей гриб пропаде. Розпитав про це повір’я Андрія Турчина, бо він ще й — затятий грибник.

— То неправда! — каже наш співрозмовник. — Не раз на Ви­сокій Горі знаходив мініатюр­ні боровички. Прикривав їх лис­точками, приходив на це місце через день-два — і підбирав там великі гарні гриби.