«Оскар на Дністрі» не отримала, але червоною доріжкою пройшлася

«Оскар на Дністрі» — так називалася чергова подорож, маршрут якої розробила туристична фірма «Карпатія-Галич-тур». Назва говорить про те, що треба було подумати про одяг, у якому ми мали з’явитися на червоній доріжці. І справді, за програмою, жінок просили одягнути вечірні або коктейльні сукні, чоловіків — смокінги або бодай костюми з «метеликами». Оскільки у нашій туристичній групі, окрім водія, було лише два представники «сильної» статі, то їм дозволили прийти у джинсах. Добре, що взагалі зголосилися поїхати. А то останнім часом у подорожі вибираються самі жінки…

Першою зупинкою на­шого «оскарівського» воя­жу були тернопільські Бе­режани. Попри те, що зі Львова до Бережан якихось дві години їзди, я тут іще жодного разу не була. Загалом, Бережани укра­їнському туристу незаслуже­но не відомі. Попри те, що того дня несамовито палило сонце, а під ногами — розбиті хідники, це місто заслуговує на увагу.

У Бережанах багато музе­їв і цікавих пам’яток старовини. За словами гіда, «бережанами» називали людей, що селили­ся в цій місцевості з прадавніх часів. Історики пов’язують на­зву поселення із давньоруським словом «бережина», що означа­ло «пологі береги річок із сіно­жатями». Перша документаль­на згадка про місто сягає 1375 року, але історія Бережан як по­селення почалася ще у княжі часи: через місцевість проходив шлях від Львова до Теребовлі — колишньої столиці Теребовлян­ського князівства. Саме 1375 року угорський намісник Вла­дислав Опольчик, що йменував себе «Божою милостю пан і ді­дич Руської землі», передав Бережани у власність бояринові Васькові Тептуховичу. У березні цього року виповнилося 490 ро­ків від часу надання Бережанам Магдебурзького права.

Мабуть, кожне місто має не одну легенду, пов’язану з його назвою. Так сталося і з назвою цього тернопільського містеч­ка. Колись давно-давно, коли на тому місці, де тепер стоять Бе­режани, не було ні замку, ні ста­ву, жила собі в хатині самотня жінка. Не мала ні чоловіка, ні ді­тей. Якось їхали цими місцями бояри-податківці разом зі сво­їм почтом. Розшукували про­стих людей, з яких можна було б здерти грошей і харчів — для від­правлення до стольного града Києва… Побачили здалека ха­тинку під лісом і звернули туди. Назустріч їм чоловік на коні з розбитим обличчям. Бояри за­питують: «У хаті під лісом хтось живе?». Вершник на ходу зама­хав руками і лише встиг прокри­чати: «Бережіться Анни!». Боя­ри здивовано переглянулись, а старший гукнув писареві пи­саря: «Намалюй на березовій корі ліс, а збоку квадратиком познач хату і підпиши — «Бе­режіться Анни». Усім цей жарт сподобався і вони зареготали, а писар скорочено нашкрябав «Береж. Анни». «Покажи, що там вийшло?» — звернувся до писа­ря боярин. «Чого скорочено?» — розлютився боярин. «Букв багато, не поміщалися…», — пе­релякано відповів писар. «Не­хай буде, — трохи заспокоївся боярин. — Тоді запам’ятаємо це місце, як написав писар». Після смерті жінки мальовничу почали називати Бережани.

Не буду розповідати про пер­линки архітектури — все тре­ба бачити на власні очі. Але не згадати про банк у центрі Бере­жан не можу. Я подумала, що це розкішний палац графа Потоць­кого. Але, як з’ясувалося, з 1910 року тут була Допомогова каса, яка діє досі і давно називається «Ощадбанком».

Якщо у Бережанах будин­ки здебільшого «просять» ремонту", то наступна зу­пинка нашої подорожі, місто Бу­чач, — повна протилежність. Тут охайно і панує атмосфера від­починку. На 12 тисяч населен­ня у місті безліч пам’яток архі­тектури. Бучач — місто, в якому створили свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Мере­тин. Серед тих шедеврів — чи не найвишуканіша в Україні ратуша та кілька культових храмів. За словами гіда, найдовершеніша в Україні ратуша — у Бучачі, по­серед майдану Волі. Замовив це диво ХVІ століття тодішній влас­ник міста, канівський староста Микола Потоцький, задумавши перевершити красою львівську ратушу (не ту, яка нині стоїть, а її попередницю, яка згоріла). По­тоцький вирізнявся особливою вимогливістю. Будівничому ра­туші, відомому львівському ар­хітектору Бернарду Мерети­ну, автору собору Святого Юра у Львові, Потоцький поставив ультиматум: поки ратуша не ви­йде гарнішою за львівську, ар­хітекторові не дозволять одру­житися… Завдання, яке ставив Потоцький, було виконано: ста­раннями тандему Меретин-Пін­зель у Бучачі постала найкраси­віша ратуша країни.

Коли гід сказав: «А зараз ви всі побачите щось неймовір­не!», і повів нас на подвір’я кос­телу Успіння Пресвятої Богоро­диці, я аж скривилася. Будівля не вирізняється ані пишністю, ані оригінальністю. Але розкіш, створена геніальним Пінзелем, — всередині! Головна цінність храму — поліхромний вівтар ро­боти знаменитого скульптора Йогана Георга Пінзеля. У вівта­рі домінує бірюзовий колір, який гарно гармонує з білими пінзе­лівськими скульптурами святих. Я думала, що скульптури і ко­лони з коштовного каменю. Як з’ясувалося, це дерево!

Загалом, у Бучачі — тихо і за­тишно. Саме так буває у музеї, коли приходиш і, не поспішаю­чи, насолоджуєшся кожним екс­понатом. Атмосфера спокою і високої культури. Таким у моїй пам’яті залишиться неймовір­ний Бучач.

Попереду ж було те, на що чекала уся група — вечір­ка «Оскар на Дністрі». Ми трохи довго їхали, але воно того вартувало. Хто був на Поділлі, але не бачив Бакоти, того можна зачислити до категорії людей, які були в Римі, але не бачили Ко­лізей. На Дністрі, що за 55 км від Кам’янця-Подільського, на те­риторії Національного природ­ного парку «Подільські Товтри», знайшов прихисток шматочок раю — Бакота. Це село Колодіїв­ської сільської ради Кам’янець-Подільського району. Але цьо­го села ви не знайдете на карті України. Колишні його мешкан­ці не можуть повернутися, по­блукати між порожніми хатами, подивитися на закинуті садки. Бо там, де колись була Бакота, сьогодні тече Дністер. У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла за рішенням чинов­ників Бакоту було виключено з облікових даних…

До 1981 року існувало село Бакота — колиска історії цьо­го дивовижного краю. Існує дві версії розшифровки його назви: «Бакота — «бокота» — кусень хлі­ба «(рум.), інша — «Бакота — ба­жане, чудове місце». Більшість науковців підтримує другу вер­сію. Бакота як місто було сто­лицею Дністрянського Пониз­зя ХІІ — ХІІІ століть. З 1199 року місто увійшло до об’єднаного Галицько-Волинського князів­ства. Перша згадка про місто датується 1240 роком. Це був період нашестя монголо-татар­ської орди хана Батия на Київ­ську Русь…

Не треба їхати за тридев’ять земель, щоб поніжитися на со­нечку і скупатися у водичці. Ба­кота — місце, яке навіть із морем, на мою думку, може зрівняти­ся. Але це тепер для нас це не­ймовірна краса. А що робилося у 60-х роках минулого століття?

У 60-ті роки селом почали хо­дити чутки про можливе зато­плення села — у зв’язку з будів­ництвом гідроелектростанції на річці Дністер. На початку 70-х років долю села було виріше­но примусово і однозначно: бу­дівництво буде і потрібно висе­лятись. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалюва­ли по долинах дерева, інші пе­реносили цвинтарі на відведе­ні місця, також були сформовані будівельні та інші організації, що забезпечували вчасне пересе­лення. Обов’язковою умовою для переселенців було те, що кожен сам свою хату руйнував та вирубував дерева у садку.

І нарешті, село опинилося під водою…

Попри сумну історію ство­рення водосховища, природа подарувала цьому краю благо­датний клімат. За даними ме­теорологів, у цьому районі унікальний мікроклімат — серед­ньорічна кількість тепла на метр квадратний тут така сама, як у кримській Ялті. А скелі й ліс за­хищають узбережжя Дністра від північних повітряних потоків.

Підприємливі люди швидко зорієнтувалися і облаштували відпочинковий комплекс. Є де спати і що їсти, однак, якщо у го­телі охайно і затишно, то кухня у ресторані залишає бажати кра­щого. Ціни на страви високі, а от якість цих страв — другосорт­на… Але ми цим особливо не пе­реймалися, бо, продефілював­ши червоною доріжкою, щойно почули перші акорди «Ой, сме­реко» у виконанні учасника гурту «Лесик-бенд» Ігоря Хомина, за­були про все на світі! Танців «аж до рання» не було, на жаль, бо ресторан зачиняють о 23-й. Зате наступного дня на кораблику ко­мандир «корабля» нам влашту­вав таку дискотеку, що аж скелі довкола здригалися…