Страшна аварія забрала чоловіка, та лишила мамі чотирьох дітей

— Моя Ба — герой для мене! Попри всі життєві перипетії, вона не падає духом і нам не дає падати. Повелителька курей, кролів і свинок. Маг-чародій зі спеціалізацією настоювання горілки на травах, корі дуба, папороті, чортополоху і дикому моху… Дайте їй велосипед і мобілку — і вона переверне світ! — так говорить про свою бабусю, жительку села Кортеліси Ратнівського району Волині Галину Титюк її онука Наталя.

Та коли слухаєш розповідь про нелегку вдовину долю від Галини Василівни, з вуст зникає усмішка й на кутики очей навертаються сльози.

Батько прийшов з війни без руки та ноги

Бабуся справді не сидить на місці, хоч, виявляється, недавно руку зламала. Не шкодує себе. То на базарчик у центр села на ровері гайне, то на вершечок вишні з відерцем вилізе. Звикла все вирішувати і робити сама. Хоч нині має багато помічників та помічниць — дітей, зятів та онуків. А от колись, в молоді роки, їй довелося ой-як не солодко. Бо лишилася молодою вдовою з чотирма дітьми, ще й сама прикута до ліжка була…

— Тяжко я жила, — зітхає жінка, зі сльозами на очах згадуючи минуле. — Батько вернувся з війни без руки і без ноги. Нелегко було з ним. То я замуж рано пішла, щоб вдома не бути. Навіть науку кинула — вчилась у Львові на бухгалтера. І треба був мені тоді той замуж?

— Зате тато тебе безумно любив, — додає дочка Тетяна. — Й он нас чотирьох маєш.

Народилися в Титюків три донечки та синочок. Дівчатка — здорові, а хлопчик Василько — із синдромом Дауна. Непросте випробування для молодої сім’ї, ще й в ті далекі часи.

— Нам казали його в роддомі лишити. Але ми з Никифором навіть не думали про таке, — щиро каже жінка. — Хто має таку дитинку, знає, як то нелегко. Василько в рік головку не тримав, а в чотири ще не ходив. Всі нас лякали, що скоро синок і так помре. А дивіться: вже 45 літ має! І який він в мене красунчик. Сонечко наше!

Василь, почувши, що мама про нього говорить, підходить і ніжно тулиться до неньки. Від нього віє неймовірним теплом і ніжністю. Видно: віддає найріднішій те, що в нього вклала — безмежну свою любов.

Перед аварією на дорозі привиділися духи

З сумом Василько каже, що тата нема. І Галина Василівна знову вмивається сльозами. Бо весь її світ перевернула страшна аварія. Той день 6 січня 1991 року досі в деталях зринає у пам’яті. Хоч й минуло відтоді вже майже тридцять літ.

— Ми з чоловіком машиною поїхали в Ратно — кума попросила забрати її з дітьми додому в Кортеліси. А то ж Святвечір був. Ще заодне, думаю, на базар зайдемо, купимо щось до столу. Вже вертаємось назад, так під горку йдемо. Аж бачу, спиняє нас дівчина біля крайньої хати. Никифор їй не став. Тоді дівчина в фаті лягає нам на кабіну. Я злякалася, бо насправді нікого не було, то мені духи привиділися. Аж дивлюсь, на нас летить «Волга» і її отаково (показує — авт.) крутить на дорозі. Кажу: «Обережно, мабуть, шофер заснув». А Никифор мені: «Нє, Галічко, то наша смерть…» А далі я нічого не помню. Люди в лікарні розказували, що я ще вийшла з машини, шубу свою постелила, щоб чоловіка поклали, і хусткою своєю його вкрила.

«Волгою» їхав білорус з Бреста. Він десь на підприємстві працював, а в обідню перерву таксував. Того дня віз сезонних робітників на Волинь. А через ожеледицю не впорався з керуванням. Аби уникнути зіткнення, Никифор Терентійович зупинив свою машину. Але «Волга», яку кинуло в кювет, відскочила назад на дорогу й смертельно вдарила у бік водія… Міг пролунати ще й вибух, адже з Білорусі люди везли кілька каністр бензину. Тоді кількість жертв могла зрости в рази. Та, на щастя, цього не сталося.

Має таку вдачу — не здаватись ніколи

Галина Василівна поховала чоловіка — й сама лишилася прикута до ліжка. Бо виявилося, що в аварії їй геть роздробило коліно. Перші дні вона марно намагалася полегшити собі ходьбу, спираючись на милиці. А потім почула діагноз, що прозвучав, як вирок. Адже тоді колінні суглоби в Україні не міняли. І таксист, винуватець аварії, погодився профінансувати цю складну і дороговартісну операцію в Білорусі.

Пів року жінка провела, не підіймаючись з ліжка! Її опорою на довгі місяці стали сусіди та діти. В університеті, де вчилася донька Тетяна, з розумінням поставилися до біди й дозволили дівчині перевестися на інплан, аби могла бути біля неньки. І помаленьку Галина Василівна знову стала на ноги.

— А там ще два похорони мали, — скрушно хитаючи головою, згадує жінка. — Бо за рік після аварії чоловікові батьки повмирали, не перенесли горя…

Але опускати рук не було коли. Тільки знову змогла по світу білому своїми ногами ходити, усе навколо Галини Василівни закрутилося — і в хаті, і біля хати. Словом, піднялася з біди. Бо вже має таку вдачу — не здаватися ніколи на поталу долі.

Вдруге заміж йти жінку ніхто не спокусив. Хоч мати таку моторну жінку не один мріяв!

А які рушники бабуся вишиває — очей не відвести. Дивишся на них й мимоволі зринають у пам’яті слова відомої пісні: «Червоне — то любов, а чорне — то журба…» Бо в них хрестик до хрестика вистелена непроста жіноча доля.