Оксана Бобошко-Вандерховен: "Можу тільки подякувати чоловікові, бо усе найкраще зі мною сталося після розлучення"

Оксана (при першій зустрічі наполегливо попросила мене у жодному разі не звертатися до неї «пані») любить повторювати, що життя починається після 50-ти. Якщо подивитися на її життя, то воно справді забуяло яскравими фарбами, коли жінка перетнула 50-річний рубіж. Щоправда, поштовхом до змін стали життєві потрясіння — Оксана пережила зраду чоловіка, драматичне розлучення, конфлікт із дітьми… Здавалось би, такі негаразди могли зламати чи принаймні надломити жінку. Але тільки не її! Проблеми зробили її сильнішою! Ба більше, оговтавшись, Оксана нарешті відчула справжній смак до життя! Бо тільки сильна, смілива і життєрадісна жінка здатна дати таке відверте інтерв'ю!

— Півроку тому ви взяли участь у міжнародному конкурсі краси для тих, кому за 50. Якщо розшифрувати назву конкурсу — Grandma Universe, то це звучить як «Місіс бабця». Вас назва конкурсу не засмутила?..

— Назва так погано перекладається… Мені вона дуже не подобалася. Бо бабця з мене ніяка…

— Розумію, коли молоді дівчатка беруть участь у конкурсах краси: одні так самостверджуються, інші — у такий спосіб шукають собі кавалерів… А для чого це потрібно жінкам, які вже і самоствердились, і мають, можливо, не одного кавалера? Якою була ваша мотивація взяти участь?

— У мене була давня мрія. І напередодні Нового року я про свою мрію написала на папірці. Це була така гра. Написала, що у 2020 році хочу вийти на сцену. Я завжди хотіла грати у театрі, це мрія з дитинства, яка, на жаль, не здійснилась. І коли мені раптом запропонували взяти участь у конкурсі, я згадала той папірець і подумала: «Мрія починає здійснюватися!». А ще це була чудова нагода показати, що в Україні є активні жінки, нагода зламати шаблон, що жінки після 50-ти — це бабці, які сидять вдома, в'яжуть шкарпетки і бавлять онуків. Я відчула свою місію — нести ідею активної українськоі жінки! Це унікальний шанс жінці, якій 57 років, вийти на міжнародну сцену у розкішній сукні, показати себе! Яка ще може бути мотивація!

— Чи не було страху, що вас можуть критикувати, власне, і за те, що ламаєте певні шаблони? Ніхто з близьких, друзів не відмовляв?

— Ні. Я нічого не боялася. Я сама собі подобалася на конкурсі! Я кайфувала!

— Який момент на конкурсі вам закарбувався у пам'яті найбільше?

— Конкурсантка з Росії під час дефіле мала йти поруч зі мною. Я попросила, щоб вважала і не наступила мені на сукню, бо мала її на кільцях. Тобто, щоб я мала простір спокійно йти у цій сукні. Відбувається дефіле, а у неї сукня зі шлейфом, і я три рази наступаю на той шлейф. Нехотячи, звичайно. Це був капець… До честі цієї Каті, вона спокійно до цього поставилася. Лише сказала: «Хорошо, что нас не видит Путин!».

— Як би ви своє життя охарактеризувати одним або кількома словами. Які би це були слова?

— У доброму розумінні слова — авантюристка! Я люблю авантюри, але драйвові. Легко підписуюсь на події, в яких хтось би побоявся взяти участь, а я готова. Роблю спонтанні вчинки, які лягають мені на душу.

— Ви такою були з дитинства?

— Так. Але! Я вчительська дитина. Мене виховували чемною дівчинкою. Мій батько казав: «Оксано, педагог — це діагноз». Але вже у дитинстві цей авантюризм у мене проявлявся. Я організовувала хлопців на збір яблук у чужому саду. Я була «бандершею». До сьогодні ношу шрам від палиці з цвяхом, з тих часів, коли ми були в одній банді з відомим авторитетом Завінею. Йому тоді було вісім років, ми ровесники. Жили у паралельних дворах і бігали по тих самих садах… Тож я починала з Завінею (сміється. — Авт.)

— Я попросила охарактеризувати ваше життя кількома словами, оскільки знаю, що воно в якийсь момент розкололося, як стиглий кавун, на дві частини: до розлучення і після. Ви разом з першим чоловіком прожили 29 років і пережили дуже драматичне розлучення. Чому це сталося?

— Воно тому і було дуже драматичним, бо я вихована так, що одна сім'я на все життя… Для мене образ справжнього чоловіка — мій батько, який мене безмежно любив, балував. Нас четверо (у мене ще є брат) жили у кімнаті 14 кв. метрів, і тато у кредит купив для мене піаніно. Бо Оксана хотіла грати на піаніно. І оцю батьківську любов я хотіла привнести у свою сім'ю, щоб створити там осередок любові. І життя мені дає діаметрально протилежного чоловіка: деспотичного, владного. Але ж я сама у нього закохалася… Це була перша і … (пауза. — Авт.), напевно, єдина любов мого життя.

— У чому ваш чоловік був деспотичним?

— Українські мами, які мають синів, виховують таких собі мачо: «мій синочок, мій коханий»… І коли такий чоловік йде у життя, він хоче управляти жінкою, бо так його виховували. Я це прийняла. Хоча у моїй сім’ї все було по-іншому, у нас управляла мама, а тато був добрий, м'який і люблячий. Я, отримавши протилежний випадок, своєю любов'ю намагалася усе згладити. Я давала йому можливість робити кар'єру, виховувала дітей, вставала по ночах, бігала в університет. Чоловік тим часом пише одну дисертацію, я її друкую по ночах, потім — друга дисертація… Це була з мого боку жертовність. Деспотизм виявлявся у тому, що він весь час щось вимагав від мене: це має бути так, чому того нема… Казав: «Я так вирішив, і так має бути!». Говорив: «Що можна попові, то не можна дякові». Він не слухав моєї думки, дуже зріс в кар'єрі, захистив дві дисертації. Він чудовий лікар-онколог, але тиран у хаті. Він керував, але водночас утримував сім'ю. Я була ізольованою від фінансових проблем, працювала вчителькою на якихось сто рублів. Але, власне, з цього проблема почалась. Він утримував сім'ю, і я потрапляла у фінансову залежність. І мене, як жінку горду, це пригнічувало. Тоді я вирішила, що мушу зайнятися бізнесом. Бо розуміла, що у тій школі я хоч трісну, але більше ста рублів не зароблю. І тут, через десять років, народжується друга дитина, дуже кохана, очікувана, і у мене з'являється материнський інстинкт. З першою дитиною — донькою — його не було, я її рано народила… Моя любов була зосереджена на синові. Він мав проблеми з очима. П'ять років я витратила, щоб повернути зір моєму хлопчику. І десь тоді почала втрачати чоловіка. Він у цей час віддалявся… Це зараз я розумію, що так не можна. Не можна займатися лише дітьми і не доглядати чоловіка. До мене доходили чутки, що він розважався на стороні.

— З'явилася інша жінка?

— Так. Зрозуміла це, бо коли приходив додому, я його дратувала.

— Чим ви його дратували? Питаннями?

— Ні. Дратувала тим, що я тут, а не та жінка… Навіть колись сказав мені: «А чого у тебе таке довге волосся? Підстрижись під каре?» У тої жінки було каре… Знаєте, що найбільше вбивало у тому шлюбі? Байдужість. Оце страшне відчуття. Коли він ще хоче від вас каре, може, не все ще втрачено. Але коли йому абсолютно байдуже, де я є, чому пізно прийшла додому… Одного разу я була на дачі, затрималась, не встигаю приїхати додому. Телефоную чоловікові і кажу, що я боюсь так пізно їхати, тому залишусь ночували тут і приїду зранку. А він байдужим голосом каже: «Ну то приїжджай зранку…». Або ще один приклад байдужості. Як я то все так довго терпіла?! Сама собі дивуюся. Я їду у Київ. Він мене проводжає. Потяг спізнюється на півтори години. На годиннику десята вечора. Він каже, що у нього справи, і залишає мене саму. Вже тоді треба було ставити крапку. А я ще два роки протягнула. Не дозволяйте чоловікам бути байдужими до вас!

— Чому тоді не поставили крапки?

— Як і багато українських жінок, намагалась зберігати статус-кво. Знаєте скільки пар живуть у такому стані? Я боялася йти у нікуди.

— Боялись самотності?

— Ні. Самотності не боялася, бо завжди була активною.

У мене була емоційна залежність від чоловіка. Не матеріальна, а саме емоційна. Матеріальної на той час вже не було, я мала свій бізнес. І це був страшний біль. Можливо, це була прихована форма догоряння любові… Я дала йому останній шанс. Сказала, що даю тиждень, аби він залишив ту жінку і ми почали все знову. Жінки, благаю, ніколи такого не робіть. Нічого не можна повернути. Але я йому вдячна, що він не покинув тої жінки. Тоді попросила, щоб пішов з хати. Бо він був для мене страшним подразником. У нас ще була квартира, і він переїхав туди. Усе це сталося через шість місяців після того, як ми переїхали у великий будинок, який будували 15 років.

— А коли ви чітко відчули, що чоловік має іншу жінку?

— Хочете, щоб я це вголос сказала? У нас припинилися сексуальні стосунки. Жінки, не придумуйте собі історій, що у чоловіка щось не т. е. У чоловіка інша жінка.

— Коли він пішов і ви залишились сама, які були відчуття у перший ранок без нього?

— Відчуття катастрофи. За два місяці я схудла на 13 кілограмів… Моя колежанка забирала мене з хати, вела до себе, щоб погодувати. Я забувала їсти. Жила як у тумані. Пригадую, пішла на манікюр, а там була жінка, яка мала схожу історію, її також покинув чоловік, та ще з трьома дітьми. Я запитала її: «Скільки це болить?» Вона відповіла: «Це буде боліти два роки». Два роки це боліло.

Мені трохи соромно за те, що я робила в цей час. Але треба розуміти біль жінки, яку покинули, згнобили, образили. Цього не може засудити жодна жінка, яка цього не відчула. Я була шалена, я хотіла мстити, хотіла йому довести, що він буде дуже шкодувати за тим, кого втратив. Але зараз можу йому тільки подякувати, бо усе найкраще зі мною сталося після розлучення. Подякувати за ту Оксану, якою я є зараз.

— А за що вам соромно?

— Я мала претензії до тої жінки, хоча зараз розумію, що це маразм. Я пішла до неї на роботу (вона працює разом з моїм чоловіком), хотіла влаштувати «розбірки». Взяла її телефон, який він їй подарував, і розбила його… Мені зараз за це соромно. Але знаєте, що вона зробила? Вона подала на мене в суд. За образу честі і гідності. І вимагала 20 тисяч компенсації. Пам'ятаю того суддю, який сказав, що він працює 20 років, але щоб коханка подала до суду на дружину, такого ще не бачив.

Суд я виграла. А через місяць записалася на курси танго. Бо все життя хотіла танцювати.

— А як діти зреагували на ваш розрив?

— Це, мабуть, найболючіша тема. Стосунки з дітьми погіршилися, коли я вдруге вийшла заміж. Поки я була сама після розлучення протям чотирьох років, у мене були прекрасні стосунки з дітьми, я цей час жила з сином.

— Розкажіть про другого чоловіка — бельгійця. Як ви познайомилися?

— Я зайшла на сайт знайомств, і у мене почалося нове життя. Жінки, пробуйте! Це такий кайф! Не важливо, чи знайдете там чоловіка. Я, до речі, чоловіка не шукала, бо до шлюбу була категорично не готова. Я бавилась, увійшла в азарт. І мені написав Поль, запросив до себе у Бельгію. Я категорично відмовилася. Написала, мовляв, хочеш, приїжджай в Україну. І він приїхав. Як більшість європейських чоловіків, він мав шарм. А ще виявився професійним кухарем і почав мене годувати. Я забула смак борщу та вареників. Справжній крем-брюле я скуштувала з рук цього чоловіка. Кожного ранку він робить мені сніданки, на обіди — лише французька кухня. Він мене «сделал»!

— Ви його полюбили?

— Він мені був симпатичний.

— Чи переросло це у щось більше?

— Ні. Хотіла би застерегти багатьох жінок, які думають, що шлюб з іноземцем — це благо. Це люди з іншою ментальністю, можна сказати, з іншої планети. В якийсь момент я почала втрачати до нього довіру. Чітко зрозуміла, що щось у наших стосунках не так, коли мені запропонували іхати на конкурс. Він почав мене відмовляти, казати, мовляв, навіщо тобі то треба. А я так хотіла, щоб він мене підтримав, щоб поїхав зі мною. А як дізнався, що там є фінасовий збір, був шокований. Казав мені: «Оксано, це не раціонально». І тут я зрозуміла: та ми різні! Одного разу кажу йому, що хочу написати книжку: і про перший шлюб, і про другий з ним. Здогадайтесь, що він на це сказав? «А ти гонораром зі мною поділишся?!». Я, як то почула, ледь не впала з крісла…

З часом повилазили речі з його минулого, які мене обтяжували. Наприклад, до нас приїхала його донька. Приїхала на тиждень, залишилася на два роки. У мене з'явилося відчуття, що мене використовують…

(Більше про скупість чоловіка-іноземця, про танго як «ментальний секс», про конфлікт навколо сукні, в якій Оксана була на конкурсі краси, та про найдорожчу річ, яку собі купила, одне слово, відео повного інтерв'ю з Оксаною Бобошко-Вандерховен дивіться в Інтернеті на Ютюб-каналі Наталії Балюк, який називається «Балючі теми»).