Юрій Карвацький: «Держава починається з будови»

Це й про Юрія Карвацького, президента корпорації будівельних підпри­ємств «Карпатбуд», бо його довгий шлях не завжди був усіяний квітами. Чимало буднів сповнені романтики, а часом нео­чікуваних труднощів і навіть ризику для здоров’я та життя. Та, незважаючи на це, він прямував твердою ходою, маючи міцний внутрішній стержень, який нікому не вдалося зламати чи бодай зігнути. Здобув дипломи двох інститутів — Львівсько­го політехнічного і Київського будівельного. Юрій Карвацький широко знаний як висококласний фахівець та самодостатній і креативний управлінець, переоцінити внесок якого у розвиток сучасного будівництва неможливо. Зізнається, що будівельник — це його істинне покликання, навіть більше, ніж професія. Здо­був визнання у суспільстві, отримав чимало державних нагород і звань. Серед них: Заслужений будівельник України, Почесний геодезист України, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, ордени «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів, ордени церков різних конфе­сій за вагомі справи милосердя та інші.

На гойдалці долі

Провідна зірка Юрія Кар­вацького запалала п’ятої трав­невої ночі у далекому 1940 році на небосхилі села Варівці на Хмельниччині. Батько, Михайло, і мати, Леоніда, були вчителя­ми. На жаль, поруч з татом до­велося пожити недовго, позаяк той наприкінці 1941 року заги­нув на полі бою. Юрій рано піз­нав ціну хліба. Закінчив десяти­річку з медаллю. Якраз у ті часи у рідному селі налагодили видо­бування каменю — вапняку. У по­роду закладали підривні заря­ди, а після вибухів доводилося молотами розбивати брили на дрібні шматки. Це була каторж­на робота, але хлопець пішов лупити каменюки, аби допомог­ти матері грошима.

Потім, як студент Львівсько­го політехнічного інституту, не­рідко у пізній час разом із од­нокурсниками розвантажував вагони з овочами чи фруктами. Два роки поспіль після достро­кового успішного складання се­сій у товарняках їздив ожив­ляти цілину на казахстанських землях у Павлодарській облас­ті. Згодом загартування працею здобув у Якутії. Старші коле­ги гарантували: у суворій тайзі можна не лише добре заробити, а й отримати житло.

У місті Алдан — центрі видо­бутку золота — починав інжене­ром топогеодезичного підпри­ємства, потім був начальником геодезичної партії й погодин­но викладав математику в міс­цевому політехнікумі. Завдя­ки самовідданій роботі отримав високу державну нагороду — ор­ден Трудового Червоного Пра­пора. Звідси його було введе­но до складу союзної делегації, яка відлітала на Кубу, знану тоді як Острів Свободи.

28-річний Юрій Карваць­кий незчувся, як швидкоплинно збіг термін другого трирічного контракту. Він вирішив попро­щатися з Якутією. Отримав про­позицію з київського «Діпроміс­та» обійняти посаду головного інженера щойно створеної екс­педиції для проведення зйомок селищ міського типу і деяких районних центрів. Але у столи­ці відчував щем у серці за Льво­вом — містом його студентських літ. Повернувся до Львова і по­чав працювати в управлінні ме­ханізації, згодом — у будівель­ному управлінні № 56 тресту «Львівжитлобуд». Був виконро­бом, начальником дільниці, а на п’ятому році став начальником цього управління.

— Ввірений мені колектив збудував для добра львів’ян 14 шкіл, три лікарні, 22 дитячі са­дочки, інші об’єкти соціаль­но-побутового призначення, — розповідає Юрій Карвацький. — А ще зводили до 50 000 ква­дратних метрів житла упродовж року. Й нині дорогі моєму серцю готель «Супутник», пологовий будинок на вулиці Батальній, дитяча лікарня на вулиці Пилипа Орлика, кінотеатр «Галичина» та багато інших об’єктів.

Вагомим є внесок Юрія Ми­хайловича у ліквідацію ката­строфічних наслідків глобальної трагедії, що наприкінці квіт­ня 1986 року сталася на Чор­нобильській АЕС. Добровіль­но поїхав з групою фахівців від тресту «Львівжитлобуд» до­помагати потерпілим. Знано­му майстрові будівельної спра­ви Карвацькому тодішній уряд України доручив забудову сели­ща Мар’янівка на Київщині, куди мали переселяти людей, які опинилися у зоні радіоактивно­го забруднення. Львів’янам на­лежало за два з половиною мі­сяця звести 32 садиби, придатні для життя та праці людей.

90-ті роки минулого століт­тя позначилися різким зане­падом усіх галузей народного господарства, який не оминув і будівельний комплекс. На місці тресту «Львівжитлобуд» поста­ло акціонерне товариство «Гал­буд», в якому Юрій Карвацький залишався начальником управ­ління.

— Тоді збагнув, що потрібні нові підходи до справи, треба самотужки шукати інвесторів. Попросив керівництво акціо­нерного товариства відпустити мене «у вільне плавання», — зга­дує Юрій Михайлович.

Карпатбудівці

Свій літопис корпорація «Кар­патбуд», якій цьогоріч виповнить­ся чверть століття, розпочала з невеликого підприємства ТОВ «Карпатбуд», яке Юрій Карваць­кий створив із півтори сотнею ко­лишніх галбудівців. Через чотири роки товариство перетворилось у велику й потужну будівельну структуру, колектив якої зріс до понад півтори тисячі працівників, які впевненою ходою завойову­вали позиції лідера.

— З перших днів і донині ви­вчаємо передові технології за­рубіжних фірм, — говорить Юрій Михайлович. — Визначили голо­вне кредо: «У „Карпатбуді“ якість будівництва та дизайну зустрі­чається з якістю життя». Гаран­туємо короткі терміни будівни­цтва та високу якість, головний контролер якої — безпристрас­ний замовник.

Від часу створення першого підрозділу ТОВ «Карпатбуд» під­приємство уклало у стіни різних будов понад 200 мільйонів це­глин. Місячна ж потреба корпо­рації у цеглі — до півтора мільйона штук. Чи не щодня цифра зрос­тає.

— Ми стали єдиною будівель­ною організацією у Львові, — веде далі Юрій Михайлович, — яка всі роботи виконує власними сила­ми, включно з прокладанням ка­налізації, газопроводу, кабелів електропередач тощо. А подоро­жання цегли змусило нас перехо­дити на новий вид будівництва — так званий монолітно-каркасний, що дало можливість відмовитись від певної кількості цегли, а кар­каси заповнювати пінно-бетон­ними блоками, які фактично є ще кращими за теплоізоляційними характеристиками.

Великим досягненням карпат­будівців є і впровадження в жит­тя спільної з банками Львова кре­дитної програми. Йдеться про те, що нині охочі придбати жит­ло у корпорації, за потреби, по­передньо сплативши частину коштів як перший внесок, потім отримують кредити під невели­кі відсотки. Одне слово, незмін­на стратегія карпатбудівців — зво­дити якісні та комфортні оселі, які б були доступні замовникам усіх рівнів, де вони неодмінно зна­йдуть тепло і затишок, чим будуть пишатися.

Підрозділи корпорації за су­часними технологіями спору­дили багатоквартирні житлові будинки загальною площею по­над 300 000 квадратних метрів. На вулиці Академіка Лазарен­ка за кілька років виріс цілий мі­крорайон. Гордістю львів’ян та окрасою міста стали житлові бу­динки на вулицях Генерала Чу­принки, Перемиській, Свенціць­кого, Рудницького, Карпатській, Самійленка, яку відзначено ди­пломами Держбуду України за результатами всеукраїнських конкурсів на кращу споруду. Житловий будинок на вулиці По­встанській — лауреат Держав­ної премії України. А ще карпат­будівці дали життя Львівському регіональному державному он­кологічному лікувально-діагнос­тичному центру, міському Цен­тру зайнятості, середній школі у селі Бірки Яворівського райо­ну, виробничому корпусу видав­ництва «Експрес» у селі Рясна-Руська, комплексу АЗС фірми «АВІАС», відновили фасади ба­гатьох давніх будинків.

За вагомі здобутки у будівель­ній галузі у 2000 році корпорацію «Карпатбуд» вписано до «Золо­тої книги ділової еліти України» і відзначено Дипломом Номінанта цього видання.

— Досягнення карпатбудів­ців приємно вражають. Невже оминають ваш колектив труд­нощі та негаразди?

— Всіляке трапляється, — каже Юрій Карвацький. — Але найбільш пекучими для нас є проблеми з отриманням у Львові земель­них ділянок для забудови і дозво­лів на початок будівництва. Щоб отримати дозвіл, треба витрати­ти з півроку на походи до міської ради з метою оформлення всіля­ких узгоджень, позаяк працівни­ки кожної служби намагаються не допомогти, а радше нашкодити, створюючи ґрунт для тяганини.

Сім’я

Сьогодні для Юрія Михайло­вича найдорожчі у світі люди — це дружина, донька, зять і онук, які допомагають йому впевне­но йти вперед та бути успішним у всьому на життєвій ниві. І всі вони — непересічні особистос­ті. Дружина — Тетяна Геннадіїв­на — надійна супутниця, весь час пліч-о-пліч з ним, бо обіймає у «Карпатбуді» високий пост віце-президента. Свого часу здобула знання у трьох вищих навчаль­них закладах, добросовісно трудилась на керівних посадах у Шевченківському та Заліз­ничному районах Львова. Коли вперше зустрілись Юрій Ми­хайлович і Тетяна Геннадіївна, то перекинулись пронизливи­ми поглядами одне на одного — і розгорілось кохання.

Чарівна, струнка, шляхетна жінка з щирим і відкритим сер­цем після тривалих зустрічей завоювала прихильність попу­лярного на Львівщині будівни­чого. Він також відчув серцем, що Тетяна — саме та, кому хотів би покласти до ніг усі квіти зем­лі. «Пристане чоловік до дружи­ни своєї — і будуть обоє вони од­ним тілом», — сказав Господь. Воістину, це про Юрія Михайло­вича і Тетяну Геннадіївну.

І донька Юрія Михайловича має ймення Тетяна, якій щедро віддає усю любов, теплоту й ніж­ність свого батьківського серця. Її врода викликає захоплення. Кра­сиве і корисне у цій жінці спле­лись воєдино — жіноча чарівність та відданість праці. Зарекомен­дувала себе здібною, ініціатив­ною та творчою бізнес-леді. Для багатьох жінок її манера трима­тися, розмовляти, слухати, одя­гатися слугує прикладом для на­слідування. Вона постійно прагне самовдосконалення, ставлячи високі вимоги до себе, аби не по­ступитися колегам-чоловікам у завзятті та професіоналізмі, і в цьому їй надійно допомагають зароджене ще в дитинстві праце­любство й безперервний штурм вершин знань.

Тетяні Юріївні поталанило з чоловіком Денисом, який нале­жить до талановитого осередку особистостей, здатних на вели­кі звершення для добра людей. Денис — харизматичний, комуні­кабельний, тактовний, невтомно і творчо працює, створюючи су­часні автоматизовані системи для медичної та бібліотечної сфер.

— Найкращий зять, — з гордіс­тю промовляє Юрій Михайло­вич. — Подружній тандем Тетяни і Дениса — це взірець творців сі­мейного щастя.

Кажуть, найбільша радість для дідусів, коли онуки продо­вжують їхні справи. На щастя для Юрія Михайловича, його єдиний онук Олег виявився саме таким. Він давно зрозумів, що життє­вий шлях його дідуся — це зразок працелюбства, відповідальності, добропорядності та чіткої послі­довності у словах та ділах. Хло­пець спершу здобув дипломи двох вишів — у Львові та Лондоні, і тільки тоді пристав на пропози­цію попрацювати у «Карпатбуді» віцепрезидентом. На доруче­ній ділянці Олег зарекоменду­вав себе фахівцем-оптимістом, який прагне самовдосконалення та пошуку чогось нового, більш ефективнішого і кориснішого.

— Зроблю усе для того, щоб втілити у життя те, чого не встигне мій любий дідусь, — каже Олег.

Заключний акорд

— Юрію Михайловичу, ви пройшли довгу життєву до­рогу. Чи все задумане вдало­ся здійснити?

— Більшість керівників є мак­сималістами, і я не виняток, — від­повідає. — Вбачаю свою глобаль­ну мету в організації холдингової компанії на кшталт «Київміськбу­ду». Скажу без перебільшення, що її базовою основою може ста­ти саме «Карпатбуд». Коли здій­сниться ця мрія, не знаю, може доведеться онукові її звершити. Та для мене важливо, щоб Львів безупинно розвивався, і тут було комфортно усім мешканцям, а карпатбудівці мали хороші умови для роботи та відпочинку.

Прощаючись, відчув ду­жий потиск правиці Юрія Ми­хайловича. І подумалось: тя­гар багатьох літ не владний над високим, струнким, міцним, широкоплечим чоловіком. Щоб здійснити всі задумані плани на майбутнє, він проявляє рідкісне вміння: правильно розподілити пріоритети у житті, приділяючи достатньо часу і роботі, і сім’ї, і відпочинку. Юрій Михайлович любить піші прогулянки, захо­плюється плаванням, їздою на велосипеді, катанням на лижах, грою у більярд. А риболовлю обожнює.

Олександр Нужний