«Тієї радіації ж не видно. Але як підходиш ближче, то відчуваєш, що нудить, очі болять і в горлі дере…»

Чорнобиль… Під час страшної аварії 26 квітня 1986 року, після двох теплових вибухів був зруйнований четвертий атомний енергоблок. У довкілля викинуло велику кількість радіоактивних речовин. Пізніше вчені підрахували, що цей викид дорівнював потужності трьохсот Хіросім…

Нині Чорнобильська зона живе, але поділилася на дві частини: Чорнобиль — людям, а от Прип’яттю володіє природа. Чорнобиль — це чистеньке містечко, яке відбудовується. Тут живуть звичайні люди, які розуміють, що життя не закінчилося, воно триває.

Ліквідатор аварії на ЧАЕС, житель с. Луговики Поліського району Київської області, мій дід, 68-річний Буряк Микола Петрович — один із тих людей, які не покинули рідний край і, не зважаючи на те, що до атомної станції близько 50 кілометрів, залишилися тут жити. У ті часи Микола Буряк працював спочатку кіномеханіком — кіно крутив у Поліському кінотеатрі. Потім працював водієм — возив голову місцевого колгоспу. Микола Буряк розповідає, яким було життя 34 роки тому — перед, під час і після аварії на ЧАЕС.

— …У березні 86-го, перед аварією, був з’їзд комсомольців у Києві. Зібралися перші секретарі комсомолу з усієї України, , — пригадує Микола Петрович. — Позасідали вони в тому Києві, а потім же треба було їх чимось зайняти, бо приїхали не на день чи два, а на тиждень. І от їх розподілили по районах. До нас вони приїхали разом із нашим секретарем — він теж на тому з’їзді був. А що він їм тут покаже? На полі ще нічого не росте, щоб похвалитися, як у нас сіють і пашуть. Тож викликають мене, дають мені РАФа, і я везу усіх цих секретарів на екскурсію в Прип’ять, на Чорнобильську АЕС.

Перше, що тоді здивувало — надзвичайна легковажність. Приїжджаєш на атомну — ніхто в тебе не питає звідки й чого ти приїхав. А здавалось би — режимний об’єкт! Заходимо ми в цей зал, який вибухнув буквально через місяць. Там нам проводять екскурсію, розказують, що до чого. Показують, десь щось бульбоче, щось парує. Ти міг підійти до реактора, а реактори були квадратні, чорні, постукати по ньому ногою — ніхто б тобі слова не сказав. І пам’ятаю, як оцей перший секретар всім локшину на вуха вішав. Коли хтось запитав, чи може тут статися вибух, той бив себе в груди, майку рвав, що такого бути не може, бо він сам інженер-атомник і він краще знає.

Ну, ще вони там трохи походили-пошастали, хто хотів по реактору постукав. І десь о третій (а ходили ми з десятої) повіз я їх назад. Ну, така вже була легковажність, що хто хотів закласти вибухівку, то спокійно міг це зробити. Дивувало, що всі були впевнені, що реактор побудований на совість, на віки.

Весна того року була рання й тепла. Зранку я приїхав на роботу, і вже ходили чутки, що у Прип’яті сталася пожежа, не аварія, а пожежа. До цього всі поставилися спокійно: пожежа є пожежа — загасять. І десь о десятій вечора телефонує голова колгоспу і каже, що вогонь загасити не вдається — буде евакуація людей із міста Прип’яті. Потім надійшла інформація, що людей привезуть до нас, в Лугове, їх треба тут розмістити. Привезли аж наступного дня, 27-го квітня: хто на день лишився, хто на два. Але пам’ятаю, в нас вдома було крісло і один із прип’ятчан в ньому посидів, то довелось те крісельце викинути — фонило від радіації.

Але з часом стали не тільки прип’ятські, а й місцеві, розбігатися, хто куди міг. Спочатку поїхали ті, в кого були діти, а потім й інші втікали — до родичів, знайомих … Я відвіз дружину Олену Михайлівну з двома малими дітьми — Ігорем і Романом — у Золотоношу, подалі, а сам залишився… Та й тоді ж виселяли, то могли половину села виселити, а половину лишити — це вже, як кому випало. От у Діброві, до прикладу, там мешканець міг сидіти і дивитися на пусту хату свого сусіда. Отак-от було: частина попала в зону, а інші лишилися.

Тим часом ліквідація аварія набирала обертів… Десь у червні нам видали індивідуальні накопичувачі радіації. З вигляду воно було схоже на ручку — така невеличка продовгувата трубочка із дірочкою і якоюсь пластинкою, але ми не знали, що це таке і як ним користуватися. А, може, і той, хто видавав, і сам не знав. Ну, і люди стали дивитися в цю дірочку просто на небо, видно думали, що там щось побачать… Роздавали і йодовані таблетки.

Чим далі, тим ситуація ускладнювалася. Індивідуальний транспорт всі поставили в гаражі, дозволялося їздити тільки службовими машинами. На дорогах поставили кордони міліції, які перевіряли, хто їде. Але люди примудрялися їздити вночі, об’їзними шляхами: аби потрапити в Київ, треба було проїхати замість ста кілометрів — триста. Якось до голови колгоспу прийшли жінки, це десь червень був, і попросили з’їздити в Прип’ять, щоб забрати речі з дому. Так видно йому допекли, що той погодився і відправив мене разом із тими жінками. Аби попасти в зону, треба було зробити перепустку. Для службової машини — це не проблема. Давали або разову перепустку, а переважно — давали на місяць. Тоді ще як такої «зони» не було, ще навіть 30-кілометрову зону не ввели.

Прип’ять тоді ще не дуже опустіла: вулицями ходили і цивільні, і військові. Привіз я тих жінок, вони розійшлися по своїх домівках. А потім дивлюсь: одна килим притягла, друга — щось із одягу. Навантажили мені машину по самий дах — їхати важко було. То я, як переїжджав через залізничну станцію Вільча, аж зачепив вихлопною трубою за рейки. На обочину я з’їхати не міг, бо вона була залита рідким каучуком.

А далі… Прип’ять заселили військові і міліція, залучили спеціалістів з інших атомних станцій. Але ніхто не знав, чого він туди їде й чому. Та ми й самі не знали, що воно таке. Тієї радіації ж не видно. Але як підходиш ближче до зони, то відчуваєш, що нудить, очі болять і в горлі дере. І це вже після якихось 10−20 хвилин у зоні. Але на це ніхто не звертав уваги. Бо тоді до нас приїжджали артисти з концертом, і там була навіть Алла Пугачова. Бо вважалося, що тут все безпечно. Там ще й Гнатюк виступав, отой, що «Барабан» співав. Люди так безпечно до всього ставилися, що були ладні поміняти своє здоров’я на концерт із Пугачовою.

Ще, пам’ятаю, говорили, що треба пити спиртне. Хто горілку пив, а хто вино — міліція на це не звертала увагу. Не було різниці, чи ти за кермом випив, чи ні — аби їхав, а якщо йшов — то аби не впав…

Поїхати нікуди не можна було. Свою машину треба було здати на відстій аж у Прип’яті. Спочатку тобі видавали документи на машину — яку віддав таку й отримав, а вже потім було, що віддав «Запорожця», а взамін видали «Жигулі». Було навіть, що хтось радів, що віддав таку машину, а отримав іншу, кращу. Багато там було машин, де вони їх назбирали, хто зна.

Коли приїжджав туди, видно було, що з однієї сторони реактор димить, а з іншої робітники стоять, як пам’ятники, щоб твою машину прийняти. До Києва не можна було виїхати — машина фонить, а її ж ніяк не обмиєш: не змивається радіація.

А якщо по Прип’яті ходив, то ніхто не питав, чого тут шастаєш — ніякого захисту. Я, якщо порахувати, у Прип’яті загалом часу провів більше тридцяти днів…

А в школі жила міліція. Школу тоді перетворили на готель, ліжок понавозили.

Тоді міліції взагалі було дуже багато: де перехрестя — всюди міліція.

Пам’ятаю, тут йде дорога на Овруч, а там на перехресті сидів дідок на стільці. Видно вже до пенсії лишалось небагато, то й видали йому табуреточку і він на ній посиджував, машини пропускав. Дороги ж перекрили, бо їздили міксери з бетоном — саркофаг будували.

Потім побудували станцію дезактивації, яка навіть за нинішніми масштабами була зроблена дуже круто, і там стали машини мити. Навіть можна сказати, що варили машини в тому розчині. Дещо, може, і допомагало. Та й сама картина страшна була: приїжджаєш у Прип’ять, заходиш у покинутий будинок, а там все виглядає так, ніби люди щойно на роботу пішли, все залишили на своїх місцях…

Інна Буряк