«Чорні археологи» роблять і «світлі» справи...

У ці дні у наших безсніжних лісах можна помітити групки людей, які виходять на незвичне полювання. Це не мисливці. Не грибники (хоча пізні гливи і рядівки можна знайти). Навіть не любителі первоцвітів, яких завдяки аномальному потеплінню надибують для подальшого торгу на базарах. Трофеї цих шукачів зовсім інші і пахнуть вони… історією. Ім’я цим полювальникам — «чорні археологи».

Січневим узліссям на рідному хуторі іду від су­сіда у напрямку мами­ного обійстя. Тиша така, що аж вуха закладає. Аж раптом з-за чагарників, як у фільмах фронтової тематики, вчуваєть­ся писк, схожий на звук рації. Озираюся — назустріч двоє мо­лодиків з якимись «швабрами» поперед себе. Водять ними ту­ди-сюди по торішньому листю, наче міношукачами. Побачили чужака — спинилися. Напевно, бояться, що хтось хоче завади­ти їхньому промислу.

Привіталися і розговори­лися про життя-буття. Один з моїх нових знайомих — слю­сар, другий — комп’ютерник. На вихідні перекваліфікову­ються у шукачів історичних раритетів, які з плином часу сховала у своїх пазухах рід­на земля. Переконавшись, що перед ними не держінспек­тор і не конкурент, «сапери» на умовах анонімності розпо­відають про свої лісові пошуки та їх результати.

— Шукаємо старовину, — каже Олег. — Для нас це ніякий не бізнес — бо із цього не нажи­вешся — а хобі. Так само, як у когось — риболовля, колекці­ювання марок або полюван­ня. Пошуки збуджують азарт, додають адреналіну. Збага­чують знання. У мене в гаражі на полиці повно всяких знахі­док, яким по сто і більше ро­ків. Коли приходять знайомі, то дивляться не стільки на нові «прибамбаси» на моєму «мер­седесі», скільки на мій, як вони кажуть, музей. Про його «екс­понати» можемо говорити го­динами…

На правах вихідця із цих країв заперечую, що між ту­тешніми буками, грабами, ду­бами, липами, де ніколи ніхто не жив, можна знайти щось ці­каве. Хіба що металеву банку з-під кільки у томаті, яку вики­нули неохайні туристи. Андрій заперечує. Виймає пластма­сову коробку, а у ній — знайдені недавно «скарби».

— Ось це — фрагменти ста­ровинної люльки, — каже хло­пець. — А це — бронзовий на­конечник від головки снаряда. Ось вам кілька монет австро-угорського періоду. А осьдеч­ки — зуб від старої борони, яку, напевно, загубив якийсь ґаз­да. Мій товариш Петро сьогод­ні зранку біля джерела натра­пив на прадавній дзвіночок із написом Paris. Малиновий звук видає, як щойно виплавлений. Невже у ваших лісах колись зу­пинялися французи?..

У пошуках цим людям до­помагають старі мілітарні і ци­вільні карти, на яких позначе­но місце таборування війська, координати шинків, лісничі­вок, фільварків, гуралень, мли­нів. Де були люди, там і люд­ські пожитки. Хтось їх десь ховав, а хтось — губив. Настав час відшукати. «Чорні архео­логи» кажуть, найчастіше їм трапляються гільзи від патро­нів часів Першої та Другої сві­тових воєн, алюмінієвий шріт, шрапнель. А ще крейцери, гел­лєри часів Франца Йосифа, злоті періоду Речі Посполитої, післявоєнні радянські копійки. Пряжки від ременів, ґудзики від мундирів, кишенькові но­жички. Предмети часів Серед­ньовіччя мої знайомі надибу­ють рідко. Правда, біля одного села натрапили на криївку пар­тизанів УПА…

— Трапляються і старі заір­жавілі снаряди, — додає Олег. — Але ми їх не чіпаємо, йдемо ко­пати далі — не дай Боже, руки повідриває…

Свої «скарби» ці мої подо­рожники шукають суперсу­часними електронними детек­торами. Без підзарядки вони працюють дві доби. Реагують на всі види металу. Зазвичай знахідки лежать на глибині 30 см. Чим масивніша і ближча до поверхні річ — тим писк силь­ніший. За свій «апарат» Олег дав 500 доларів. Андрій виклав тисячу «зелених». Не шкоду­ють, що «даремно» потратили гроші. Кажуть: «кайф» від не­дільних мандрів значить зна­чно більше. Особливо хвилюю­чий момент, коли старовинну, вкриту зеленкуватим нальотом монету очищають щіточкою і промивають дистильованою водою з господарським ми­лом. Тоді через якусь хвилину-дві перед тобою відкривають­ся обриси монархів, а з ними в уяві — цілі епохи…

Завершити цю розповідь хотів би спогадами своїх дво­юрідного брата Степана і се­стри Стефанії. Їхні розповіді, напевно, мають стосунок до щойно описаних подій. Коли розпитував рідних про сво­го діда-бабусю, то дізнався, що у Першу світову війну, коли повз їхнє подвір’я біля доро­ги на Львів «ішов фронт», вся сім’я відомого в окрузі пасіч­ника Івана Швидківа разом з коровою, кіньми, волами, уся­ким селянським причандал­лям кілька тижнів ховалася у лісі. Якраз у тому місці, де сті­кають три потічки. Там у 27-й день того воєнного липня на­родилася і наша мама, її купа­ли у дерев’яних ночвах-нецках. Хтозна, може, із шиї спраглого трудяги вола, що належав діду Івану, понад сто років тому у джерельну лісову воду впав і затягнувся намулом бронзо­вий дзвіночок з написом Paris. Той самий, який на шляху до маминого обійстя дали потри­мати мені «чорні археологи»…