Передплата 2024 ВЗ

«Чорні археологи» роблять і «світлі» справи...

Розгадка таємниць історії для цих людей таке ж захоплення, як для інших – колекціювання марок, риболовля чи полювання

У ці дні у наших безсніжних лісах можна помітити групки людей, які виходять на незвичне полювання. Це не мисливці. Не грибники (хоча пізні гливи і рядівки можна знайти). Навіть не любителі первоцвітів, яких завдяки аномальному потеплінню надибують для подальшого торгу на базарах. Трофеї цих шукачів зовсім інші і пахнуть вони… історією. Ім’я цим полювальникам — «чорні археологи».

Січневим узліссям на рідному хуторі іду від су­сіда у напрямку мами­ного обійстя. Тиша така, що аж вуха закладає. Аж раптом з-за чагарників, як у фільмах фронтової тематики, вчуваєть­ся писк, схожий на звук рації. Озираюся — назустріч двоє мо­лодиків з якимись «швабрами» поперед себе. Водять ними ту­ди-сюди по торішньому листю, наче міношукачами. Побачили чужака — спинилися. Напевно, бояться, що хтось хоче завади­ти їхньому промислу.

Привіталися і розговори­лися про життя-буття. Один з моїх нових знайомих — слю­сар, другий — комп’ютерник. На вихідні перекваліфікову­ються у шукачів історичних раритетів, які з плином часу сховала у своїх пазухах рід­на земля. Переконавшись, що перед ними не держінспек­тор і не конкурент, «сапери» на умовах анонімності розпо­відають про свої лісові пошуки та їх результати.

За металошукач, яким шукають підземні “скарби”, треба віддати не менш ніж 500 доларів. Фото автора
За металошукач, яким шукають підземні “скарби”, треба віддати не менш ніж 500 доларів. Фото автора

— Шукаємо старовину, — каже Олег. — Для нас це ніякий не бізнес — бо із цього не нажи­вешся — а хобі. Так само, як у когось — риболовля, колекці­ювання марок або полюван­ня. Пошуки збуджують азарт, додають адреналіну. Збага­чують знання. У мене в гаражі на полиці повно всяких знахі­док, яким по сто і більше ро­ків. Коли приходять знайомі, то дивляться не стільки на нові «прибамбаси» на моєму «мер­седесі», скільки на мій, як вони кажуть, музей. Про його «екс­понати» можемо говорити го­динами…

На правах вихідця із цих країв заперечую, що між ту­тешніми буками, грабами, ду­бами, липами, де ніколи ніхто не жив, можна знайти щось ці­каве. Хіба що металеву банку з-під кільки у томаті, яку вики­нули неохайні туристи. Андрій заперечує. Виймає пластма­сову коробку, а у ній — знайдені недавно «скарби».

— Ось це — фрагменти ста­ровинної люльки, — каже хло­пець. — А це — бронзовий на­конечник від головки снаряда. Ось вам кілька монет австро-угорського періоду. А осьдеч­ки — зуб від старої борони, яку, напевно, загубив якийсь ґаз­да. Мій товариш Петро сьогод­ні зранку біля джерела натра­пив на прадавній дзвіночок із написом Paris. Малиновий звук видає, як щойно виплавлений. Невже у ваших лісах колись зу­пинялися французи?..

Цьому бронзовому дзвіночкові, який знайшли у лісі “чорні археологи”, буде не менше ніж сто років. Фото автора
Цьому бронзовому дзвіночкові, який знайшли у лісі “чорні археологи”, буде не менше ніж сто років. Фото автора

У пошуках цим людям до­помагають старі мілітарні і ци­вільні карти, на яких позначе­но місце таборування війська, координати шинків, лісничі­вок, фільварків, гуралень, мли­нів. Де були люди, там і люд­ські пожитки. Хтось їх десь ховав, а хтось — губив. Настав час відшукати. «Чорні архео­логи» кажуть, найчастіше їм трапляються гільзи від патро­нів часів Першої та Другої сві­тових воєн, алюмінієвий шріт, шрапнель. А ще крейцери, гел­лєри часів Франца Йосифа, злоті періоду Речі Посполитої, післявоєнні радянські копійки. Пряжки від ременів, ґудзики від мундирів, кишенькові но­жички. Предмети часів Серед­ньовіччя мої знайомі надибу­ють рідко. Правда, біля одного села натрапили на криївку пар­тизанів УПА…

— Трапляються і старі заір­жавілі снаряди, — додає Олег. — Але ми їх не чіпаємо, йдемо ко­пати далі — не дай Боже, руки повідриває…

Свої «скарби» ці мої подо­рожники шукають суперсу­часними електронними детек­торами. Без підзарядки вони працюють дві доби. Реагують на всі види металу. Зазвичай знахідки лежать на глибині 30 см. Чим масивніша і ближча до поверхні річ — тим писк силь­ніший. За свій «апарат» Олег дав 500 доларів. Андрій виклав тисячу «зелених». Не шкоду­ють, що «даремно» потратили гроші. Кажуть: «кайф» від не­дільних мандрів значить зна­чно більше. Особливо хвилюю­чий момент, коли старовинну, вкриту зеленкуватим нальотом монету очищають щіточкою і промивають дистильованою водою з господарським ми­лом. Тоді через якусь хвилину-дві перед тобою відкривають­ся обриси монархів, а з ними в уяві — цілі епохи…

Завершити цю розповідь хотів би спогадами своїх дво­юрідного брата Степана і се­стри Стефанії. Їхні розповіді, напевно, мають стосунок до щойно описаних подій. Коли розпитував рідних про сво­го діда-бабусю, то дізнався, що у Першу світову війну, коли повз їхнє подвір’я біля доро­ги на Львів «ішов фронт», вся сім’я відомого в окрузі пасіч­ника Івана Швидківа разом з коровою, кіньми, волами, уся­ким селянським причандал­лям кілька тижнів ховалася у лісі. Якраз у тому місці, де сті­кають три потічки. Там у 27-й день того воєнного липня на­родилася і наша мама, її купа­ли у дерев’яних ночвах-нецках. Хтозна, може, із шиї спраглого трудяги вола, що належав діду Івану, понад сто років тому у джерельну лісову воду впав і затягнувся намулом бронзо­вий дзвіночок з написом Paris. Той самий, який на шляху до маминого обійстя дали потри­мати мені «чорні археологи»…

Схожі новини