«Чорні археологи» роблять і «світлі» справи...
Розгадка таємниць історії для цих людей таке ж захоплення, як для інших – колекціювання марок, риболовля чи полювання

У ці дні у наших безсніжних лісах можна помітити групки людей, які виходять на незвичне полювання. Це не мисливці. Не грибники (хоча пізні гливи і рядівки можна знайти). Навіть не любителі первоцвітів, яких завдяки аномальному потеплінню надибують для подальшого торгу на базарах. Трофеї цих шукачів зовсім інші і пахнуть вони… історією. Ім’я цим полювальникам — «чорні археологи».
Січневим узліссям на рідному хуторі іду від сусіда у напрямку маминого обійстя. Тиша така, що аж вуха закладає. Аж раптом з-за чагарників, як у фільмах фронтової тематики, вчувається писк, схожий на звук рації. Озираюся — назустріч двоє молодиків з якимись «швабрами» поперед себе. Водять ними туди-сюди по торішньому листю, наче міношукачами. Побачили чужака — спинилися. Напевно, бояться, що хтось хоче завадити їхньому промислу.
Привіталися і розговорилися про життя-буття. Один з моїх нових знайомих — слюсар, другий — комп’ютерник. На вихідні перекваліфіковуються у шукачів історичних раритетів, які з плином часу сховала у своїх пазухах рідна земля. Переконавшись, що перед ними не держінспектор і не конкурент, «сапери» на умовах анонімності розповідають про свої лісові пошуки та їх результати.

— Шукаємо старовину, — каже Олег. — Для нас це ніякий не бізнес — бо із цього не наживешся — а хобі. Так само, як у когось — риболовля, колекціювання марок або полювання. Пошуки збуджують азарт, додають адреналіну. Збагачують знання. У мене в гаражі на полиці повно всяких знахідок, яким по сто і більше років. Коли приходять знайомі, то дивляться не стільки на нові «прибамбаси» на моєму «мерседесі», скільки на мій, як вони кажуть, музей. Про його «експонати» можемо говорити годинами…
На правах вихідця із цих країв заперечую, що між тутешніми буками, грабами, дубами, липами, де ніколи ніхто не жив, можна знайти щось цікаве. Хіба що металеву банку з-під кільки у томаті, яку викинули неохайні туристи. Андрій заперечує. Виймає пластмасову коробку, а у ній — знайдені недавно «скарби».
— Ось це — фрагменти старовинної люльки, — каже хлопець. — А це — бронзовий наконечник від головки снаряда. Ось вам кілька монет австро-угорського періоду. А осьдечки — зуб від старої борони, яку, напевно, загубив якийсь ґазда. Мій товариш Петро сьогодні зранку біля джерела натрапив на прадавній дзвіночок із написом Paris. Малиновий звук видає, як щойно виплавлений. Невже у ваших лісах колись зупинялися французи?..

У пошуках цим людям допомагають старі мілітарні і цивільні карти, на яких позначено місце таборування війська, координати шинків, лісничівок, фільварків, гуралень, млинів. Де були люди, там і людські пожитки. Хтось їх десь ховав, а хтось — губив. Настав час відшукати. «Чорні археологи» кажуть, найчастіше їм трапляються гільзи від патронів часів Першої та Другої світових воєн, алюмінієвий шріт, шрапнель. А ще крейцери, геллєри часів Франца Йосифа, злоті періоду Речі Посполитої, післявоєнні радянські копійки. Пряжки від ременів, ґудзики від мундирів, кишенькові ножички. Предмети часів Середньовіччя мої знайомі надибують рідко. Правда, біля одного села натрапили на криївку партизанів УПА…
— Трапляються і старі заіржавілі снаряди, — додає Олег. — Але ми їх не чіпаємо, йдемо копати далі — не дай Боже, руки повідриває…
Свої «скарби» ці мої подорожники шукають суперсучасними електронними детекторами. Без підзарядки вони працюють дві доби. Реагують на всі види металу. Зазвичай знахідки лежать на глибині 30 см. Чим масивніша і ближча до поверхні річ — тим писк сильніший. За свій «апарат» Олег дав 500 доларів. Андрій виклав тисячу «зелених». Не шкодують, що «даремно» потратили гроші. Кажуть: «кайф» від недільних мандрів значить значно більше. Особливо хвилюючий момент, коли старовинну, вкриту зеленкуватим нальотом монету очищають щіточкою і промивають дистильованою водою з господарським милом. Тоді через якусь хвилину-дві перед тобою відкриваються обриси монархів, а з ними в уяві — цілі епохи…
Завершити цю розповідь хотів би спогадами своїх двоюрідного брата Степана і сестри Стефанії. Їхні розповіді, напевно, мають стосунок до щойно описаних подій. Коли розпитував рідних про свого діда-бабусю, то дізнався, що у Першу світову війну, коли повз їхнє подвір’я біля дороги на Львів «ішов фронт», вся сім’я відомого в окрузі пасічника Івана Швидківа разом з коровою, кіньми, волами, усяким селянським причандаллям кілька тижнів ховалася у лісі. Якраз у тому місці, де стікають три потічки. Там у 27-й день того воєнного липня народилася і наша мама, її купали у дерев’яних ночвах-нецках. Хтозна, може, із шиї спраглого трудяги вола, що належав діду Івану, понад сто років тому у джерельну лісову воду впав і затягнувся намулом бронзовий дзвіночок з написом Paris. Той самий, який на шляху до маминого обійстя дали потримати мені «чорні археологи»…