Як ми у Щурині на Волині щурів шукали
В Україні є близько десятка сіл, у назві яких «заховався» головний герой 2020 року.
Це Щурове, Щурівці, Щурівчики… Чекають на прихід року гризуна в однойменних селах на Харківщині та Донеччині, біля Вінниці та у Галичині. І на Волині. Бо тут є село Щурин Рожищенського району. Як задобрюватимуть цей символ року і з якими здобутками його зустрічатимуть?
Звідки повелася така не зовсім милозвучна, на перший погляд, назва, ми поцікавилися у голови Щуринської сільської ради Василя Карпюка. Він уже багато років керує місцевою громадою.
— Жив на цій землі колись пан Щур, — каже. — То, переповідають старожили, тому й село так назвали.
Перша писемна згадка про цей населений пункт датується 1604 роком. Тож Щурин вже й сам старожил поміж селами. Немало всяких напастей за віки йому довелося пережити, був зруйнований вщент, та знову відродився з руїн. А після відміни кріпосного права навіть став центром Луцького повіту! Є згадки, що неподалік Щурина свого часу поліг увесь лейбгвардійський елітний полк царя
Сьогодні, маючи всього 545 жителів (за рік народжується трошки більше десяти дітей), село пишається і своїми людьми, і тим, що для них створені непогані умови. Бо є і школа, і дитсадок, і амбулаторія, і будинок культури, і підприємства, які дають селянам роботу.
Здавна славився Щурин хліборобами. Земля ніколи не облогувала. Пахли хлібом поля… Аркадій Тимофійович Теслюк, якому вже ось-ось сповниться восьмий десяток літ, все життя трудився трактористом. Каже, збирав і жито, й пшеницю, і всяку пашницю. І до млина возив. Ця раритетна конструкція досі стоїть на околиці села. Правда, зерно вже не меле.
— О, скільки я тут пшенички намолов, — усміхаючись, каже Аркадій Тимофійович. — Пам'ятаю, якось цей млин впав, вітер перекинув, то на його місці поставили новий. Бо як було без такого об’єкта селу обходитися? І цей з роками став руйнуватися. Наприкінці 80-х років його ремонтували, вбрали бляхою, бо раніше був гонтами накритий. А тепер стоїть як пам’ятник. Ось дивіться — навіть крила впали…
— Певно, щури обгризли, — жартую.
Дідусь усміхається.
— Все одно він — наш оберіг. Бо нема такого ніде в околиці, — каже.
На жаль, ніякої придибенції, пов’язаної з гризунами, яка б сталася у Щурині, ні він, ні хтось інший зі щуринців не пам’ятає. Ні церковні гроші щури не їли, ні в сільраді не хазяйнували з документами. Та й взагалі, запевняють, давно вже не бачили, як вони виглядають. «Халепа, — подумалося. — Як це Щурин в Рік Щура йде без щура?»
— Може, який сучасний є пан Щур чи вулиця Щуряча, — підморгую старожилам.
— Нема… А яка різниця, якого звіра рік настане? Головне, щоб люди зоставались людьми, — по-філософськи каже Аркадій Теслюк.
Фото авторки
