«Сказав собі: поки з полону не вийду – не поголюся...»

У четвер, 19 вересня, після 299 днів розлуки з рідним домом, поріг маминої оселі, що у селі Надітичах Миколаївського району, переступив старший матрос малого артилерійського броньованого катера «Нікополь» ВМС України Андрій Оприско. Розлука для 47-річного військового моряка була вимушеною, не з власної волі. Увесь цей час він, як і решта його 23 побратимів, перебував у російському полоні. Путінське кривосуддя грозилося на багато років засадити їх за ґрати — начебто за незаконний перетин російського кордону, хоча тоді, 25 листопада 2018-го, вони пливли в українських водах, до українських портів. З допомогою міжнародної спільноти Батьківщина відстояла своїх синів.

…До Львова Андрій Опри­ско прибув одеським поїздом о 7.58. Зустрічати його прийшли десятки людей, переважно не­знайомих. Наживо на пероні ви­конали Державний гімн. Було багато квітів, теплих слів, усмі­шок, обіймів, радісних вигуків.

Серед інших на вокзалі ко­лишнього бранця зустрічали представники влади Миколаїв­ського району. Саме на їхні пле­чі в останні 10 місяців лягла зна­чна частина турбот про одиноку матір Андрія, Ольгу Василівну, вчительку-пенсіонерку. Подба­ли про нові пластикові вікна у хо­лодній хаті, сучасне опалення, телевізор і телефон. Був також інший важливий жест підтрим­ки — моральний. Наступного дня після брутального захоплення наших моряків на флагштоці пе­ред Миколаївською райдержад­міністрацією, де до того тріпотів стяг Євросоюзу, вивісили пра­пор Військово-Морських сил України. Сказали, що висітиме там, поки Андрій не повернеть­ся додому. Минулого четверга це полотнище власними рука­ми зняв той, на честь кого його було піднято. А на вільний флаг­шток миколаївські пластуни по­вернули прапор Євросоюзу.

Морський прапор Андрій Оприско візьме зі собою в Оде­су, попросить автографи у ре­шти 23 моряків-героїв і поверне стяг на зберігання у Микола­їв. «Це буде наша музейна ре­ліквія!» — сказав кореспонденту «Високого Замку» заступник го­лови Миколаївської РДА Віктор Козоглодюк.

У Миколаєві Андрій Оприско зайшов у військкомат, став на військовий облік. А потім подав­ся до Надітичів…

У рідному селі моряка зустрі­чали школярі із синьо-жовтими корабликами, сусіди. Одна пані в сльозах казала Андрієві:

— Ми щонеділі у церкві моли­лися за тебе. Садили деревця, щоб швидше повернувся додо­му…

— І, бачите, — допомогли ваші молитви, — відповів Андрій.

А потім була щемлива зу­стріч з мамою, цю зустріч важко описати словами. Коли влягли­ся перші емоції, кореспондент «Високого Замку» запросив мо­ряка до розмови.

«Згадував свого діда Василя, сотника УПА. Він пережив таке, чого я не бачив…»

— Що вас тримало, зігрі­вало, давало надію у полоні? Якась книга, лист? Можливо, побутова річ, особистий аму­лет, спомин?

— Моя головна підтримка — віра. Віра у Бога, в Україну. І не тільки мене вона зігрівала, а всіх моїх хлопців. Ця віра нас про­сто розпирала. Давала нам таку впевненість, що нам усе було по плечу. Віра — то велика сила!

— Що відчуває людина, яку у відкритому нічному морі атакують військові кораблі ворога? Коли над її головою свистять кулі, а вона не може відповісти?..

— Відчував екстрим! Я тоді згадував свого діда Василя, со­тника УПА. Він пережив таке, чого я не бачив. Трішки заздрив йому. У Керченській протоці ви­пробував ті ж емоції, що колись він.

— Пригадайте для наших читачів ту драматичну ніч 25 листопада 2018 року?

— Ми були на своєму місці, виконували свою роботу. Це був плановий перехід з Одеси до Бердянська. Під час рейду ро­сіяни виявили до нас «посиле­ну увагу». Поперли нас, пробу­вали зупинити. У них нічого не вийшло, ми вдало маневрували. Наше протистояння з росіянами тривало десь 15 годин. Було ці­каво… Коли з нами не могли ні­чого вдіяти, почали обстрілюва­ти, з’явилися перші поранені…

— Багато хто запитує: чому наші моряки не захищалися, не стріляли у відповідь?

— Команди такої не було. Ви ж розумієте, що наслідки мо­гли бути непередбачуваними. Та й сили були нерівними. …Не все так просто. Але, знаєте, все, що не робиться, — все на кра­ще. Ефект від того нашого по­ходу для України виявився на­багато більшим, ніж можна було сподіватися. Він об’єднав бага­тьох українців. Весь світ більше дізнався про українсько-росій­ську проблему. Він більше піз­нав агресивну Росію. Та й самі росіяни багато що зрозуміли. Їм показували по телевізору гарну картинку, а тут подивилися, що воно щось не так. По російсько­му ТБ постійно твердили, що у Києві — хунта, диктатура, що «фашисты захватили власть». А після нашої історії, після того, як в Україні демократично обрали нового президента і парламент, як Порошенко цивілізовано пе­редав Зеленському владу, один російський журналіст написав: «Щось воно не клеїться у нашій пропаганді. Що то за хунта така, що мирно владу передає».

«Накреслив карту зоряного неба — на ній усі сузір’я з координатами…»

— Чи не пропонували росій­ські спецслужби вам співпра­цю? Чи не вимагали в обмін на волю дати свідчення проти української влади?

— Відкрито не пропонували, але підходи були. «Мы хотим с вами пообщаться», — каза­ли. Я розумів, що вони вивча­ють наш психологічний стан. А я їм показав такий свій стан, що вони дивувалися: «У вас такой позитивный настрой! Мы у вас энергии позитивной набрались. Так приятно было с вами встре­титься». Другий раз приходять. А я тоді пишу заяву нашому кон­сулу, начальнику СІЗО: без ад­воката прошу мене не допиту­вати! Мовляв, я — потомствений військовий, у мене дід був со­тником УПА. Сказав ФСБшни­кам, що вони погано працюють, якщо розраховують, що піду на співпрацю з ними.

— По російському теле­баченню у перші дні вашо­го полону казали, що деякі наші моряки дали зізнаваль­ні свідчення…

— Такого не було! Це російські спецслужби змонтували щось: задали кілька дурних питань і по-своєму, у своїх інтересах, ви­користали уривки відповідей.

— Як до вас та інших наших моряків ставилися у поло­ні російські прикордонники, ФСБшники, тюремники?

— У «Лефортово» — нормаль­но, без упередженості, охорон­ці там аполітичні.

— Можливо, боялися скан­далу. Або поважали вас?

— Напевно, і одне, й інше. А ще велику роль зіграли наші ди­пломати, адвокати, волонте­ри. Ми були під контролем усьо­го світу. Тому якщо хтось і хотів зробити нам якусь кривду — не наважувався, бо не хотіли роз­голосу.

— Можливо, були серед ро­сіян такі, що співчували вам, чи, можливо, підтримували?

— Я про це не скажу, бо їм там ще жити…

— Чим вас годували у нево­лі?

— У «Лефортово» давали їсти набагато краще, ніж у Сімферо­польському СІЗО. Цю їжу можна було їсти. У Сімферополі, де нас тримали добу, з нею було дуже тяжко.

— Як відволікалися від сум­них дум?

— Спортом займався, книж­ки читав. Накреслив карту зо­ряного неба — на ній усі сузір’я з координатами. Удосконалював свої знання з історії. У тюрем­ній камері розміром 4 на 2 ме­три набігав 400 кілометрів (одне коло — 10 метрів), віджався 10 тисяч разів. Кожного дня набі­гав півтора-два-три кілометри. У мене навіть боксерська груша була! Зробив її із целофанових пакетів. Наші всі моряки були завзятими спортсменами — тю­ремники дивувалися.

— Листи додому писали?

— Писав. Але вони не доходили.

— А отримували звістки з дому?

— Був лист від доньки Олі. Вона написала у лютому, а лист до мене прийшов через адвока­тів у серпні…

— У «Лефортово» ви запус­тили бороду, були трохи схо­жим на іншого моряка — Ро­бінзона Крузо. Не було як поголитися?

— Борода з’явилася у Сімфе­рополі. Перед від’їздом до Мо­скви підняв уже руку, щоб пого­литися, а потім сказав собі: ні, поки з полону не вийду — не по­голюся. Цікаво буде на себе по­дивитися…

— Під час судових засідань ви одягали червону футболку з портретом Чегевари…

— Її волонтери мені передали. Чегевара дуже подобався. В Іс­панії, куди раніше я їздив на за­робітки, він дуже популярний як революціонер. Він кинув усе і пі­шов у ліс воювати за народ. До речі, дуже поважав УПА, захо­плювався її тактикою ведення партизанської війни. Дещо з неї запозичив.

— Була у вас і футболка ки­ївського «Динамо»?..

— Її мені передав особис­то капітан цієї команди Сергій Сидорчук. Футболка іменна, на спині написано моє прізвище. Я цю футболку залишив синові, він теж — Андрій Оприско.

— Ми бачили, що коли ви поверталися додому в літаку, весь час дивилися в ілюміна­тор. Що хотіли там побачити?

— Хотів з висоти порівняти Росію і Україну. У нас — гарні­ше… Там все якесь одноманіт­не…

«Порошенко був президентом — була надія. І тепер вона є»

— Трошки про політику. Ча­сом можна почути, що ми­нула влада нічого не зроби­ла для звільнення моряків? Що ваша воля — це заслуга нинішньої команди. Що було насправді?

— Такі розмови спекулятив­ні. І попередня, і теперішня вла­да зробила багато для нашо­го звільнення. Порошенко був дуже непопулярним у Росії. По їхньому телебаченню Путіна у десять разів менше показували, ніж нашого президента. Показу­вали, звісно, зі злими комента­рями.

— За час вашої відсутності в Україні відбулося дві вибор­чі кампанії. Як громадянам України вам не дозволяли го­лосувати?

— Ні.

— А якби дозволили — за кого з кандидатів у президенти, за яку партію голосували б?

— Секрет (усміхається). У Ки­єві я зустрічався з новим пре­зидентом. Маю надію на все найкраще. Порошенко був пре­зидентом — була надія. І тепер вона є. Чим далі ми рухаємося вперед, тим більше у мене на­дії. У правильному напрямку ру­хаємося.

— Після відпустки плану­єте повернутися на службу, чи підете на цивільну роботу, зав’яжете з флотом?

— Обов'язково продовжу слу­жити! До нас на флот скоро нові кораблі прийдуть — мушу їх ви­пробувати, обкатати. Планую піти і на офіцерські курси, вища освіта у мене є.

— Це правда, що вам та 23 вашим товаришам купили помешкання в Одесі? Чи ба­чили ви своє нове житло?

— Ордерів на житло поки що не вручили нам. Але президент сказав, що це мають бути дво­кімнатні квартири.

— Ваша хата у Надітичах розписана морськими карти­нами. Чи не хочете тепер на­малювати якийсь новий сю­жет?

— Обов'язково намалюю — море, кораблі. Дуже люблю па­русники. Мрію після завершен­ня військової служби здійснити навколосвітню подорож на ве­ликому паруснику. Не як паса­жир — як штурман. Щоб я цей корабель вів…

— Що б ви хотіли сказа­ти через нашу газету людям, які тримали за вас кулаки, на відстані підтримували вас, допомагали вашим рідним?

— Багато маю слів подяки. А коротко для всіх — два слова: «Ми переможемо!».

— В якому місці, окрім ма­миної хати, вам хотілося би зараз побути на самоті?

— У Карпатах! Я колись по­стійно ходив туди відпочивати. Прекрасне місце — Воловець! Гарний маршрут тим, що йдеш через ліс, виходиш на вершину, а звідти всі наші гори, як на до­лоні, на сотні кілометрів видно. Краса нечувана!

Фото автора

с. Надітичі, Львівська область