«Переписувалися в соціальній мережі — а зустрілися на війні»

За 21 рік роботи в Івано-Франківському академічному українському музично-драматичному театрі зіграв понад 70 ролей. Під час Революції гідності, у лютому 2014-го, коли на Майдані почалися криваві події, допомагав будувати барикади. А через півроку пішов добровольцем в АТО. Відслуживши рік в оперативно-бойовій прикордонній комендатурі під Маріуполем, повернувся в акторську професію. Та не міг довго служити Мельпомені. На душі клекотало: там, на сході України, гинули люди. І Андрій удруге став до лав «зелених беретів».

Свою долю зустрів у Маріуполі. Волонтерка Наталя допомагала українським воїнам з продуктами, одягом, речами першої необхідності. Четвертий рік подружжя — у щасливому шлюбі. Кілька місяців тому з Івано-Франківська переїхали до Наталиного рідного Маріуполя. В Маріупольському драматичному театрі актора прийняли приязно, з довірою вводять у вистави.

«Ви в редакції? За го­дину зателефоную», — у телефонній слухавці почула глибокий, сценічно по­ставлений голос Андрія Луцен­ка. Зателефонував, — хвилина у хвилину. Найперше відмітила для себе пунктуальність цього чоловіка. Не любить пафосу та пишномовних слів. Його життє­ве кредо: «Чоловіки діляться на два типи: воїнів і пастухів».

— Коли на сході України Ро­сія ввела війська, я працював в Івано-Франківському театрі, — Андрій розповідає розсудливо і неквапливо. — Увімкну радіо чи телевізор — там трагічні новини про російську агресію на Луган­щині та Донеччині. Вчу роль, а в мізках інші думки витають. Фа­тальні події війни гадюкою вили­ся коло серця. Перед очима сто­яли криваві протистояння між силовиками та протестувальни­ками на Майдані 18−21 лютого 2014 року. Тоді в нашому театрі київський режисер Андрій Сен­чук якраз ставив виставу «Назар Стодоля». Мене призначив на одну з головних ролей. Та мені було не до сценічної гри. Разом з акторами Олексієм Гнатков­ським, Андрієм Кирильчуком та Ростиславом Держипільським сіли в авто і поїхали до Киє­ва. Там запізнався з 18-річним сільським юнаком, який разом з нами барикади будував. Він перший раз приїхав до столи­ці, і не на витвори мистецтва по­дивитися, а вберегти від смерті тих, хто боровся за гідне життя в Україні. Все це зачепило мене «за живе».

Був вересень 2014-го. Роз­почався театральний сезон, але на серці відчував тривогу. По­спішав якось на репетицію. Рап­том зловив себе на думці: не до театру треба йти… Сів у марш­рутку і поїхав в обласний військкомат. «Хочу в АТО, — каже. — В армії служив прикордонником». Записали його дані, а за кіль­ка днів викликали у військкомат. Закінчувалася третя хвиля мобі­лізації в АТО. Директора-худож­нього керівника театру Ростис­лава Держипільського поставив перед фактом: їде воювати в АТО. І в нього нарешті з’явилася внутрішня рівновага…

— Бойове навчання я про­ходив у Львівському прикор­донному загоні, — каже Андрій Луценко. — Опісля оперативно-бойову прикордонну коменда­туру відправили в зону АТО. На бойових позиціях у селі Зоря ми змінили побратимів-західня­ків. Країну захищали переважно «роботяги» (залізничники, во­дії, будівельники). Воювали і ги­нули 18-річні. Я дивувався: го­рілку дозволено продавати з 21 року, а на війну посилали 18-річ­них. Діти «мажорів» туди не їз­дять. Служив з нами, щоправ­да, мер невеликого містечка. А ще — полковник податкової по­ліції. Його не хотіли відправля­ти в АТО. Мотивували тим, що не має військового звання. «Ніх­то не знатиме про мої погони та професію в тилу», — настоював полковник-податківець і пішов на фронт солдатом. Наші бойо­ві точки були розташовані непо­далік лінії розмежування. При­гадую нічні чергування. Кожен воїн по півгодини контролював ситуацію з допомогою теплові­зора.

В АТО замість сцени в Ан­дрія Луценка були холодні око­пи, замість ролей — кулемет та сухі пайки. Акторську професію змінив на позивний «Артист». Про те, що пішов на війну, ак­тор не сказав ні батькам, ні се­стрі, ні братові. Живуть вони на Київщині. Бувало, телефону­вав мамі: «Мобілізувався, слу­жу на польському кордоні під Нововолинськом». Мама роби­ла вигляд, що вірить, і спокійно сприймала все, що казав син. Лише після повернення з війни дізнався: мама зателефо­нувала в Івано-Франківський театр. Там і сказали: її син — в АТО. Рік матір приховувала від Андрія правду, що знає, де він насправді.

Через рік Луценко повернув­ся до улюбленої професії. Грав у виставах Івано-Франківсько­го театру, а в душі відчував не­спокій. Коли в Інтернеті побачив відео, як під час «сепаратист­ського параду» українських по­лонених вели вулицями Доне­цька, виникло бажання воювати в АТО доти, поки Україна не пе­реможе в цій кривавій бойні. Й актор знову пішов у військкомат. Звідти — в Донецький прикор­донний загін. Тепер уже він слу­жив у Маріуполі.

— Що запам’яталося? По­братим розповідав, як подруж­жя пенсіонерів-луганчан у сво­їй квартирі багатоповерхівки переховувало пораненого бій­ця ЗСУ. Дуже боялися, аби су­сіди не дізналися і не здали їх «сєпарам», але напризволяще пораненого не покинули. Ще випадок. Якось посеред пло­щі міста стоїмо ми, а поруч — на­товп людей з окупованих тери­торій. Раптом якась бабуня нам кричить: «Мальчікі, когда ви уже освобождать нас прідьотє?». Звичайно, вона ризикувала. Знала, чим їй може загрожува­ти, коли повернеться на окупо­вану територію. До речі, мене дуже підтримували колеги Іва­но-Франківського театру. Часом телефонують: «Може, щось тре­ба, Андрію? Гроші зберемо і ку­пимо». Насправді ми усім були забезпечені: від амуніції до про­дуктів. Біда українців об’єднала. Усією країною збирали гроші для воїнів АТО. Низький уклін добровольчим батальйонам та волонтерам. Підгодовували так, що свої пайки ми віддавали міс­цевим мешканцям.

Серед волонтерів була ма­ріуполянка Наталя. Андрій по­знайомився з нею в соціальних мережах задовго до війни з Ро­сією. Роками переписувалися — а зустрілися на війні. Погомоні­ли за філіжанкою кави. Наталка показала рідний Маріуполь. «Я тут народилася, — каже. — Укра­їна — моя Батьківщина». Ще й почув рингтон на її мобільному — гімн України. Каже, він з Ната­лею — на одній хвилі. Стримана, розсудлива жінка з багатим вну­трішнім світом. З нею Андрієві спокійно і затишно. Тож на При­карпаття Андрій Луценко повер­нувся з дружиною…

Рік прожили в Івано-Фран­ківську. Андрій повернувся в театр, Наталя (за професі­єю — інженер-гідролог) роботи не знайшла. Чоловікові боляче було дивитися, як дружина пе­реживала за сина-студента і ста­ренького батька, які залишилися вдома. Тож подружжя переїхало до Маріуполя. Андрій каже, На­талина сім’я налаштована патрі­отично. Син дуже любить свою матір. Бачить, з якою любов’ю та повагою ставиться до Андрія, тож бере з неї приклад.

— Батько дружини, — каже Ан­дрій Луценко, — народився в ро­сійській глибинці. Змолоду живе в Маріуполі. Людина надто чес­на і порядна. Таких одиниці. Часто просить, аби я поговорив з ним українською. «Мнє нєлов­ко, што я столько лєт прожил в Украінє, а язика нє виучіл. Чітать — чітаю, а говоріть нє могу». На­таля часто переходить на укра­їнську, та спочатку подумки пе­рекладає фрази. До речі, коли російські війська захопили міс­то, з багатьма друзями їй дове­лося розпрощатися.

У 2015-му 80 відсотків жите­лів Маріуполя були за Росію, за­раз — відсотків 50. Чимало вва­жають: Маріуполь — це Україна. Росія — агресор та окупант. Від людей з окупованих територій чув таке: «Ми втомилися від ві­йни. Коли вже звільните нас від окупантів?». Проте… Нині ті, хто бігав вулицями міста з «трико­лором», совєцкіє пенсіонерки, які плювали на українських по­лонених, приїжджають з окупо­ваних територій по пенсії та про­дукти і кажуть: «Ви нам должни». Чому «должни»?! Вони ж отри­мують ДНР/ЛНРівську пенсію, більшість підтримує владу агре­сора.

— У Маріуполі розмовляю лише українською. Був ви­падок. Заходжу до крамниці. «Скільки коштує зарядний при­стрій до мобільного?» — питаю. «360 грівен», — відповідає про­давець. Пішов у банкомат, зняв гроші. Повертаюся — а про­давець бере з мене лише 300 гривень. «Спасібо за ваш кра­сівий украінскій язик», — каже. Навіть якщо люди хотіли б зна­ти мову, їх ніколи ніхто укра­їнської не вчив. На зорі неза­лежності мовне питання на сході України з високих три­бун не порушувалося. А тре­ба було відразу братися за за­провадження державної мови: від дитячих садків, шкіл, вишів — до державних установ. «Не знаєш української — не прийме­мо на роботу». Тепер горлани­мо: нема закону про державну мову. В Маріупольському ака­демічному драматичному теа­трі працюю четвертий місяць. У репертуарі є не лише росій­ськомовні, а й україномовні ви­стави. Тішить, що колеги у роз­мові зі мною теж переходять на мову Шевченка.