Після смерті коханої взяв під опіку її дітей
Цей чоловік — гідний приклад для багатьох. Григорій Обушко із села Сильного Ківерцівського району сам виховує двійко діток, хлопчика та дівчинку. Ті залишилися сиротами після смерті мами, яка пішла з життя п’ять років тому на Великдень. Як сьогодні живе ця родина?
Старенька хатина зустрічає нас чистими вікнами і вибіленими стінами. Вдома пахне борщем, що стоїть на плиті. Господар саме ставить тарілки на стіл. Пояснює, ось-ось зі школи мають повернутися діти.
— Я щоранку встаю десь о п’ятій, щоб все встигнути, — розповідає чоловік. — Треба ж дітям сніданок дати, у школу їх зібрати, все наготувати.
Григорій Іванович звик трудитися. Розповідає, виріс у селі Троянівці Маневицького району. Закінчив дев’ять класів, і подався на роботи. Не цурався ніякого хліба: трудився на буряках на Полтавщині, на будові на Вінниччині, вдома на колгоспній фермі, у лісництві, кочегаром у школі… Коли заходить розмова про покійну жінку Наталю, ніяковіє. Відчувається, та любов досі тремтить у серці.
— Вона сама звідси, із Сильного. А тоді жила в Троянівці зі своїм чоловіком, — опустивши очі, розповідає. — У них було двоє дітей, коли ми познайомилися. І закрутилося…
Минали роки. По-всякому складалися стосунки Григорія та Наталі. Але офіційно жінка зі своїм законним чоловіком не розлучалася. За цей час вона народила ще двох діток, Андрійка та Іринку. Коли раптово сама віддала Богові душу, глядіти, крім Григорія, їх стало нікому…
Поморочився чоловік з документами, поки домігся права оформити на себе опікунство Наталиних найменших сина і доньку! Нині чоловік, згідно з паперами, іменується опікуном. Та діти його називають татком. Щойно вони переступили поріг дому, повертаючись зі школи, дзвінкими голосочками одне поперед одного почали його саме так кликати. А він уже поспішив назустріч — допомагати роздягнутися, показати, де наготував домашній одяг. Допомагає покласти шкільні сумки, подає рушник, аби витерли помиті руки, садить за стіл, підсовує найкращі шматки хліба й більші кусні м’яса.
— Як вам з Григорієм Івановичем живеться? — запитую дітей.
Озирнулися. Ловлю себе на думці, що діти одразу й не зрозуміли, про кого мова.
— З татом? — перепитала Іринка. — Супер. Він у нас найкращий. І все в нас найкраще.
Діти наввипередки розповідають, хто які обов’язки має вдома і чим займається їхній татусь, що їм готує і що купує. Трішки соромляться, коли зауважую, що вони таки мало допомагають. Обіцяють старатися більше.
Тим часом, ніби між іншим, випрошують у татка якесь варення до хліба. Він йде в комору і несе звідти рубінового кольору банку.
— Малина. Лісова. Сам варив, — каже, відкриваючи.
Запитую, що ще господар на зиму закручує. І він запрошує в комору, аби самі побачили. Від асортименту на полицях очі розбігаються: кількох видів гриби, всякі варення і компоти, мариновані помідори, квашені огірки та капуста, різні салати, сало, паштети, тушонки, ковбаски… Я половини того робити сама не вмію. А ці чоловічі руки творять чудеса! Розумію: аби перезимувати не голодними, Григорій Іванович гарує на городі від весни до осені, сам вирощує картоплю і всю іншу городину, тримає поросят.
— Звісно, діти сумують за мамою. Хоч роки йдуть, і вони все рідше про неї згадують. Думаєте, не розумію, що її не заміню? Але спитайте хоч кого — кожен вам скаже: діти для мене все!
Волинська область
