Після смерті коханої взяв під опіку її дітей

Старенька хатина зустрічає нас чистими вікнами і вибіленими сті­нами. Вдома пахне борщем, що стоїть на плиті. Господар саме ставить тарілки на стіл. Пояснює, ось-ось зі шко­ли мають повернутися діти.

— Я щоранку встаю десь о п’ятій, щоб все встигнути, — розповідає чоловік. — Треба ж дітям сніданок дати, у школу їх зібрати, все наготувати.

Григорій Іванович звик трудитися. Розповідає, виріс у селі Троянівці Мане­вицького району. Закінчив дев’ять класів, і подався на роботи. Не цурався ніякого хліба: трудився на буряках на Полтавщи­ні, на будові на Вінниччині, вдома на кол­госпній фермі, у лісництві, кочегаром у школі… Коли заходить розмова про по­кійну жінку Наталю, ніяковіє. Відчуваєть­ся, та любов досі тремтить у серці.

— Вона сама звідси, із Сильного. А тоді жила в Троянівці зі своїм чоловіком, — опустивши очі, розповідає. — У них було двоє дітей, коли ми познайомилися. І за­крутилося…

Минали роки. По-всякому склада­лися стосунки Григорія та Наталі. Але офіційно жінка зі своїм законним чоло­віком не розлучалася. За цей час вона народила ще двох діток, Андрійка та Іринку. Коли раптово сама віддала Бо­гові душу, глядіти, крім Григорія, їх ста­ло нікому…

Поморочився чоловік з документами, поки домігся права оформити на себе опікунство Наталиних найменших сина і доньку! Нині чоловік, згідно з паперами, іменується опікуном. Та діти його нази­вають татком. Щойно вони переступи­ли поріг дому, повертаючись зі школи, дзвінкими голосочками одне поперед одного почали його саме так кликати. А він уже поспішив назустріч — допомага­ти роздягнутися, показати, де наготу­вав домашній одяг. Допомагає покласти шкільні сумки, подає рушник, аби витер­ли помиті руки, садить за стіл, підсо­вує найкращі шматки хліба й більші кус­ні м’яса.

— Як вам з Григорієм Івановичем жи­веться? — запитую дітей.

Озирнулися. Ловлю себе на думці, що діти одразу й не зрозуміли, про кого мова.

— З татом? — перепитала Іринка. — Су­пер. Він у нас найкращий. І все в нас най­краще.

Діти наввипередки розповідають, хто які обов’язки має вдома і чим займається їхній татусь, що їм готує і що купує. Тріш­ки соромляться, коли зауважую, що вони таки мало допомагають. Обіцяють стара­тися більше.

Тим часом, ніби між іншим, випрошу­ють у татка якесь варення до хліба. Він йде в комору і несе звідти рубінового ко­льору банку.

— Малина. Лісова. Сам варив, — каже, відкриваючи.

Запитую, що ще господар на зиму за­кручує. І він запрошує в комору, аби самі побачили. Від асортименту на полицях очі розбігаються: кількох видів гриби, всякі варення і компоти, мариновані по­мідори, квашені огірки та капуста, різ­ні салати, сало, паштети, тушонки, ков­баски… Я половини того робити сама не вмію. А ці чоловічі руки творять чудеса! Розумію: аби перезимувати не голодни­ми, Григорій Іванович гарує на городі від весни до осені, сам вирощує картоплю і всю іншу городину, тримає поросят.

— Звісно, діти сумують за мамою. Хоч роки йдуть, і вони все рідше про неї зга­дують. Думаєте, не розумію, що її не за­міню? Але спитайте хоч кого — кожен вам скаже: діти для мене все!

Волинська область