Ноги замінила… саморобна «ракета»

Страшний випадок в одну мить змінив життя лучанина Івана Тарасюка-Долгорукого. Понад п’ятнадцять літ тому він відморозив ноги. Але нині не вважає себе безнадійним калікою. Бо щодня долає десятки кілометрів. Усе — на власноруч сконструйованому «веловізку».

Чому з ним сталася така біда, чоловік не приховує. Каже, якось на Різдво по гостях перехилив зайвого, от і незчувся, як у мороз відібра­ло ноги. Потрохи до тями по­чав приходити у лікарні, коли обох кінцівок вже не було. Страх скував свідомість: як же ж далі жити? Ще й рани дуже важко го­їлися. Все нестерпно боліло — і тіло, і душа.

Тільки гострий біль вщух, Іван Миколайович став навкарачки виповзати надвір. Його манило свіже повітря і спів пташок.

Трохи опанувати себе допо­могла поміч соцзабезу. Коли чо­ловік пересів на «соціальний» ві­зок, почав частіше усміхатися. Адже тепер міг виїхати за межі двору, хоч довго і з зусиллями, а добратися в інший кінець вули­ці, до магазину. Та йому хотіло­ся більшого!

Якось Іван Миколайович в Ін­тернеті натрапив на сучасний ні­мецький візок на шість передач. І став марити таким же. Розумів, що імпортний «ровер» йому не по кишені, тож взявся вмовля­ти майстровитого сусіда Толіка, аби той йому допоміг виготови­ти таке диво техніки.

Чоловіки за основу взяли ста­рий інвалідний візок Тарасю­ка-Долгорукого. До нього при­пасували передок добротного німецького велосипеда на шість передач. І вийшла оригінальна ручна «колісниця». Адже педа­лі в ній розташовані на рівні рук. Крутиш їх — і мчиш вулицями!

Спершу новинку на собі, здо­ровому, випробував сусід. Пе­ревіривши все, вручив екс­периментальну модель Івану Миколайовичу. Бачили б ви, як він тішився, обганяючи на своє­му візку перехожих! Як мала ди­тина. А коли повернувся у двір, ще довго не тямив себе від щас­тя.

— О, порівняно з нашою зви­чайною ручною коляскою, це — справжня ракета, — усміхаєть­ся чоловік, поплескуючи своє диво техніки рукою по педалі. — Хоча, чесно кажучи, після пер­шого старту її ще таки довелося трошки вдосконалити. Бо піз­ніше, набираючи швидкість, я став перекидатися. Тож ми з То­ліком замінили колеса на більші — і все пішло, як треба.

— То ви тепер по місту мчите, як на авто, з вітерцем, — заува­жую.

— Аякже! Мої шість передач дають мені можливість розігна­тися до 50 кілометрів за годи­ну. Їжджу своєю «ракетою» за двадцять кілометрів від міста на риболовлю, за продуктами на ринок, у село на цвинтар до батькової могили.

— Поліція не спиняє, посвід­чення водія не перевіряє? — жартома запитую.

— Знаєте, якось раз спинили, — зізнається чоловік. — А я ж пра­ва маю, колись на машині їздив. Думаю, чого б це, я ж нічого не порушив. А вони просто поціка­вилися, як так я на інвалідному візку їду по трасі майже так само швидко, як автомобілі.

Фото автора.

м. Луцьк.