Як Рік Собаки підсунув нам… чергові вибори!

Строго зі сходу на за­хід Новий рік крокував по Землі. Ніде не затриму­вався. І жодних проблем нібито не виникало. І ось його улюбле­ний населений пункт — селище майже міського типу. Усі хати у цьому селі були скраю, біля єдиної церкви — майдан. На майдані — натовп: «Хай хоч хтось, — усі гукають, — нам за старосту буде!».

Новий рік принюхався. У ніс ударив різкий запах обіцянок, клятв і проклять. — Оце так, — заплакав льодовими сльозами Новий рік.

— Ну і підсунув мені Рік Соба­ки свиню… Вибори у них знову! Біда та й годі!

…У цьому селищі, в одній із центральних хат, що скраю, жили собі Дід та Баба, їли кашу з молоком. Розсердився Дід на Бабу, бац по пузу кулаком. За що, зрозумієте пізніше. Пе­ред тим вони телевізор диви­лися. Новорічну розважальну програму показували: «Бої без правил». Дід був глухуватий, тому Баба голосно переказу­вала йому, що диктор говорив. «Каже, що у лівому куті «Дідусь-Морозько», у правому — «Санта Ого! Клаус». Суддя каже тому «Дідуську-Морозьку», щоб ру­ками не розмахував. А Санту з його великим Клаусом каже, щоб більше копняків тому Мо­розьку давав. Щоб у нього про­блеми з газом виникли. «А суд­дя хто?» — спитав дід. — «Та я щось погано почула. Якийсь Трамп — тарарам».

Ці Дід та Баба були не про­стими пенсіонерами (бо ж їли кашу з молоком!). Були вони головними спеціалістами з ви­борів. Вибори у цьому селищі відбувалися часто, Дід та Баба аж почорніли від цієї роботи. Тому їх заочно (а також за ніс за вітром та за руки загребущі) об­зивали «чорними піарщиками».

І ось знову сільського старо­сту вибирати. Ну, на цьому Дід та Баба руку собі набили, і ки­шені набили, і засіки. Скільки їх Дід та Баба вже розвели на ріп­ку, на вершки-корінці, на капус­ту, на іншу зелень. Все, як у каз­ці…

Першого вибирали — Колоб­ка. З колгоспних залишків та з заводських розвалин, з гасел перебудовних… Вважай, з ні­чого зліпили. А який моторний виявився! Мав що мав. Поміж краплями у дощ проскочить — і сухий. І від Вовка втік, і від Вед­медя… Зараз почерствішав. Але все одно як сир у маслі ка­тається.

Другий був пан Коцький. З тих, з червоних котяр. Ніби й непоказний, а який апетит мав! Йому несли і несли, а він все «М'яаалло!»

Третій — Солом’яний Бичок, Медовий Бочок. Нібито зі со­ломи зроблений, а як до ньо­го спочатку всі липли! А як по­тім віддиралися! З тріском, з виском, зі скандалами. Бо всі в одну рукавичку намагалися влізти. І любі друзі, і куми. Не витримала рукавичка, тріснула. Порозліталися хто куди…

На зміну йому прийшов та­кий собі Карабас-Барабас. Ду­мав, що селище — це ляльковий театр. І він тут може керувати як йому заманеться, смикаючи за мотузки. Як йому у селищі на­тякали… І двері перед ним самі собою зачинялися, коли у сіль­раду йшов, і траурним вінком у писок дістав — не зрозумів! Ту­пий був… Тоді зробили револю­цію на майдані і викинули його зі села. Раніше боявся, що його не розуміють і не поставлять куди він хоче, тепер боїться, що про нього всі все зрозуміли і посадять куди не хоче.

І нарешті останній. Як солод­ко говорив. Кожне слово — ніби цукерка. «Виберіть мене! Всі будете в шоколаді!».

І ось… Рік Свині і її цивільно­го чоловіка Кабана, а в селищі треба нового старосту вибира­ти. Дід та Баба думу думають, кандидатури перебирають. Все як у казці: наліво підеш, напра­во підеш… За якими критеріями підходити? Все ж таки Рік Свині. Пригадалось Діду з Бабою: «Рік Свині, а значить, свиня і за сто­лом, і під столом, і на столі».

Отож кого у старости? Може, цю Козу-Дерезу? За три копи куплену. Ходить вона по селу і «Виберіть мене, бо всіх замо­чу. Заколю, заверчу!!!». Ну що ж, наміри у неї найкращі і, го­ловне, давно хоче! У деклара­ції: «Не пила, не їла, не маю, не моє…». Геть бідна Коза. А бід­них старост у нас ще не було. То, може, її? За терпіння, за правдивість, за аскетизм. При­гадалось: «Можна сто разів сказати, що ти мила і краси­ва, але це не значить, що з тебе вийде тістечко з кремом, а не шашлик».

А може, цього… Чахлика-Не­вмирущого з вилами? Хто його тільки не бив, а вбити не вда­лося. А він каже: «Якщо б’ють — значить люблять». До того ж до­бре розуміється на скотиняках. Стане старостою, і поголів’я скотиняк збільшиться. Може, його? За високу моральність, за любов до всього, що ззаду і спе­реду… Пригадалося: «Хто розу­міється на скотиняках, той знає, що свиня — дуже корисна тва­рина. Використати можна все: м’ясо — до їжі, щетину — для щі­ток, назву — для колег».

А може, Мальчиша-Бойкі­ша з гоп-опозиції? Цього ново­го Колобка, що по засіках зме­тений, у руській печі спечений. Старий Колобок від Ведме­дя втік, а новий, навпаки, до Ведмедя так і тулиться. Може, його? За вірну службу, за слух­няність, за вміння повторюва­ти, що Ведмідь прогарчить? Ну, а якщо Рік Свині? Пригадалось: «Схожа Свиня на Бика, тільки шерсть не та».

А може, Клоуна Квартально­го? Ото вже буде «цирк на дро­ті»! Буде нас смішити і з причи­ною, і без причини. А сміх без причини, як відомо, — ознака одужання нації. То, може, його? За серйозність (бо вже точно жартувати не буде). За вміння куди треба і де треба кланяти­ся. Ну, а те, що дехто розбира­ється у господарстві, як свиня в апельсинах, може, у наші часи для старости і не головне?

А може, залишимо старого? Цього Зайця Шоколадного. Він так багато обіцяв, а таких бага­тих старост у нас ще не було. Обіцяв, що всі будемо у шоко­ладі. Ну, якщо придивитися, то справді нібито у шоколаді. Го­ловне — не принюхуватися.

Тяжко вибір зробити. Всі ні­бито з одного села, всі чесні, всі за народ. Думають Дід та Баба, не можуть вибрати.

— Слухай, старий, а може, мені у старости податися? — вголос подумала Баба. І відра­зу отримала авансований нами стусан у пузо кулаком.

— Ти що, Бабо дурна, геть з глузду з’їхала? Гендер тобі у печінку. Навіщо тобі, Бабо, го­ловний біль у дупі і геморой на голові?! Вибори старости — це як корпоратив. Всі спочатку як зайченята, а в кінці як свині.

Дід та Баба подивилися у ві­кно. Там переступав з ноги на ногу Новий рік. Він ніяк не міг вирішити, якою ногою стати у це село. І взагалі, вступати чи, як і раніше, нехай живуть споді­ваннями. А Дід та Баба думали, дивлячись на Новий рік: «Отож у старому році гавкали всі, чи не будемо в Новому хрюкати?..».

А народ собі подумав: «Ні­чого, нічого. Якщо Бог нас не покине, свиня не з’їсть».