Якщо прагнеш бути почутим, маєш «взути його черевики»

Віртуозом комунікації можна назвати Борда Борча Брьодлунда Міхальсена, доцента школи бізнесу та економіки UIT Арктичного університету Норвегії, який відвідав Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу.

«Поліпшення комунікативних навичок потребують усі, не лише українці, — каже пан Міхальсен кореспонденту „ВЗ“, — Українці у цьому сенсі не кращі, але й не гірші за інших. Тут я — з двох причин: на запрошення університету в рамках спіль­ного проекту України та Норвегії з пере­підготовки й соціальної адаптації вій­ськовослужбовців та членів їхніх сімей. А по-друге, заради студентів. Їм таке на­вчання допоможе в майбутньому отри­мати кращу роботу».

На роботі ми постійно спілкуємося одне з одним, з керівником, з підлегли­ми. Відтак прагнемо якнайкраще зрозу­міти їх і хочемо, аби нас правильно ро­зуміли. Хибно потрактовані, можемо зустріти опір та несприйняття оточен­ня. Ось уже й маєте проблеми на рівному місці. Аби такого не траплялося, пан Мі­хальсен радить зважено обирати стиль свого спілкування з людьми. Є два типи спілкування, які називає стилем Рембо чи стилем Вінні-Пуха. Як правило, вдає­мося саме до цих крайнощів.

«Стиль Рембо» має певні переваги: той, хто його практикує, вірить у свою винятковість, орієнтований на досягнен­ня результатів, у нього сильні позиції, до­носить до оточення зрозумілі послання (згадайте цього кіногероя — його намі­ри однозначні). Але доносить їх до парт­нера по спілкуванню в агресивній фор­мі, при цьому не цікавиться його думкою. Мабуть, багато хто впізнає в цьому «кру­тому хлопці» свого шефа, який пресує підлеглих, не переймаючись зворотним зв’язком від них. Чи досягає своїх цілей? Часто, але не завжди.

«Вінні-Пух» — лагідний добряк, який уникає чітких формулювань, розмито окреслює свої цілі, відтак його навряд чи сприйматимуть всерйоз. Тому не може похвалитися особливими успіхами у взаємодії з колегами. Саме про таких час­то кажуть, що «їм можна сісти на шию».

Неправильна як «мілітарна школа» ко­мунікації (коли її постулати застосовують не на передовій, а у мирному житті), так і «пухнаста», що не дає бажаних резуль­татів, — пояснює пан Міхальсен. — Якщо не матимеш у собі «Рембо» — будеш по­ганим військовим. Однак на універси­тетській лаві, в ІТ-компанії «Рембо» — то справжнє нещастя. Золота середина — це розумний вибір стилю комунікації, що залежить від ситуації.

Керівникам і підприємцям, які праг­нуть вибудувати успішний бізнес, пан Мі­хальсен радить взяти до уваги, що ко­мунікація — процес двосторонній, тому відбуватися вона має нарівні. Також важ­ливі відкритість і довіра. Їх відсутність — велика проблема для компаній, які втра­чають на цьому неабиякі гроші й стають неефективними. І, нарешті, третій важ­ливий принцип комунікації — діалог, який дуже мотивує людей.

Успішні комунікатори — як правило, лі­дери у своєму оточенні. Ідеальний ко­мунікатор є ідеальним лідером. Пан Мі­хальсен ставить найвищу планку для визначення досконалої комунікації. Це — максимум, якого слід прагнути. Але є й базовий рівень комунікативної ком­петентності, обов’язковий для всіх, хто хоче бути конкурентоспроможним на су­часному ринку праці. Він, зокрема пе­редбачає вміння представити себе з найкращого боку на співбесіді з потен­ційним роботодавцем. А зробити це — уявіть! — треба за… 30 секунд. Упродовж цього часу думку про вас уже буде скла­дено.

Не менш важливими є навички про­мовця. Якщо вам необхідно провести ефективну презентацію якого-небудь то­вару, закладу чи проекту, маєте вкласти­ся у… 60 секунд. І ця хвилина має бути квінтесенцією вашого розуміння мети запланованого виступу, його місця й часу, а також — аудиторії, до якої зверта­єтесь.

Авраам Лінкольн, знаний як успіш­ний лідер, якось висловився щодо сво­їх методів підготовки публічних промов: «Коли я готуюсь промовляти до людей, то 2/3 часу присвячую розмірковуван­ням над тим, що хочуть почути вони, і 1/3 — над тим, що хочу сказати я». Якщо ви­словитись образно, то, звертаючись до слухача і прагнучи бути почутим, маєш «взути його черевики».

Почути Лінкольна ми, на жаль, вже не можемо, але Інтернет дає нам чудову на­году на власні очі побачити диво впливу на аудиторію мовленого слова. Пан Мі­хальсен рекомендує для цього перегля­нути сюжет із теленовин CNN, який мож­на знайти за посиланням: www.youtube.com/watch?v=hDEc4ImIVHk. На екрані — юна дівчина, Емма Гонза­лес, учениця американської школи Marjory Stoneman Douglas, де 14 люто­го цього року через стрілянину загинуло 17 осіб. У березні у Вашингтоні відбувся масовий «Марш заради життів», учасни­ки якого вимагали від влади обмеження обігу вогнепальної зброї в США, на яко­му й виступила школярка. Глибоко емо­ційна промова, стрімка, немов гірський потік. Вона звернена до кожного із при­сутніх на величезній площі людей особис­то. Гранична щирість і відвертість у вира­женні почуттів, що наростають із кожним словом, і… пауза, що падає, як камінь у воду, й кола від нього розходяться упро­довж чотирьох хвилин. Чотири хвилини абсолютної тиші, під час якої ніби чуєш, як кров пульсує в серці слухачів, і розумі­єш, про що в цей час думає кожен із них. Навіть якщо не знаєте англійської, відчу­єте, про що йдеться, й обов’язково оціни­те цей шедевр ораторського мистецтва.