«Мрію зробити триколісний електроровер. Лежиш, а над тобою ніби капсула…»

Вперше довелося бачити такий величезний велочопер. З англійської chopper перекладається як стиль мотоцикла. Ця «махіна» і справді нагадує мотобайк. Він має бензиновий двигун і колеса як у звичайного ровера. Власник чопера Руслан Давид — майбутній архітектор.

Ідею створювати саморобні вело­сипеди хлопцеві подав товариш, який закинув цю справу. А Рус­лан не тільки втілив ідею у життя, а й знайшов однодумців. Тепер чет­вірка друзів — Руслан, Андрій, Юра і Олексій — активно розвиває у Льво­ві кастом-культуру (виробництво са­моробних роверів). Журналіст «ВЗ» зустрілася з ентузіастами, для яких ця справа — не лише улюблене хобі, а й спосіб заробітку.

«Перший велосипед ми зроби­ли за місяць, — згадує 22-річний Рус­лан. — Разом із товаришем довго шукали труби для рами. Дуже хоті­лося повимахуватися (усміхається. — Авт.). В Україні таких велосипе­дів ніхто не робить. Але той хлопець, з яким я почав працювати, кинув це діло, а я дуже цим захопився. Це ста­ло моїм хобі. Свій перший велочо­пер дотепер переробляю, удоскона­люю. Хочу, аби мотор був ідеальним. Разом з батьком розмалював його (з одного боку можна побачити череп, з іншого — кіготь, це мистецтво аеро­графії. — Авт.)».

Хлопці кажуть, можуть зробити будь-який ровер «під клієнта». Бува­ло так: замовники надсилають фото тих варіантів, які їм подобаються. Хлопці роблять креслення, далі купу­ють деталі. Якщо деталі якісні, май­стри їх налаштують, і вони «ходити­муть» як годинник. Потім зварюють раму, все кріплять і фарбують. Мі­сяць часу — і ексклюзивний ровер готовий! «Один клієнт замовив ван­тажний електроровер, — веде далі Руслан. — Він має чотири багажники. Ним можна перевозити кілограмів з двісті! Думаю, за електророверами — майбутнє! На такому велосипеді можна розігнатися кілометрів на 60 (до слова, бензиновий чопер бере 2,5 літра пального на сто кілометрів. — Авт.).

А один клієнт цікавився у хлоп­ців, чи можуть зробити такий ровер, щоб ним можна було перевозити че­рез кордон… контрабандні цигарки. Щоправда, той клієнт швидко зник, сказав, що коштує їхній ровер доро­го, тому купить собі… великі колеса. Були серед клієнтів і жінки. Два вело­чопери у хлопців замовила подруж­ня пара. «Такий велотранспорт треба постійно доглядати, — кажуть май­стри, — змащувати деталі. На раму даємо гарантію — рік».

«Мрію зробити триколісний елек­троровер. Ти лежиш, а над тобою ніби капсула, — розповідає Руслан про свої амбітні плани. — Такий не­величкий автомобільчик на трьох колесах. Попереду — кермо. У ньо­му їдеш на роботу, усі оглядаються (усміхається. — Авт.). Думаю, якщо у Львові буде і надалі розвиватися велоструктура, то багато хто пере­сяде на велосипеди. Їхати на робо­ту ровером швидше, ніж маршрут­кою чи автомобілем. У місті постійні затори. Але наразі у Львові є такі місця, де велодоріжка закінчується, і все — далі дороги немає. Є перехо­жі, які замість того, аби йти тротуаром, ходять по велодоріжках. Нам ще до велокультури треба рости і рости. Наприклад, у Варшаві ви не побачите, щоб хтось ходив по ве­лодоріжках. До велосипедистів там зовсім інше ставлення й водіїв ав­тівок».

Хлопці витягають саморобний чо­пер з гаража на вулицю. Він важкий. До речі, кастом-культура прийшла до нас з Америки. Спершу ентузіас­ти переробляли на свій лад заводські автомобілі, потім мотоцикли, а зго­дом почали виготовляти з нуля чо­пери. «На ньому так швидко не зу­пинишся, як на звичайному ровері, — каже Руслан. — Тому їжджу у повно­му захисті. Одного разу я на дорозі впав. Пластмасовий наколінник за­ломило всередину, але коліно було ціле».