Якщо павич розпускає хвіст — залицяється до пави

На цьому обійсті — пташине царство. Господар утримує цесарок, папуг, голубів, донедавна були ще й фазани. Та найбільша його гордість — смарагдові і білі павичі. Птахи дуже гарні, з пір’їнками-«коронами» на маківці голови. Їхні довгі, казкової краси хвости — дивовижний витвір природи. Нагадують шлейфи суконь світських дам…

У смарагдових птахів хвости виблискують усіма барвами веселки, а у білих — наче сріблом обсипані. Коли самці віялом розпускають свої розкішні хвости, що прикрашені яскравими окоподібними плямками, господарі намилуватися не можуть. Наче художник намалював. З усіх видів птахів павичеві хвости визнано найкращими у світі.

Нещодавно мені подарували довгі-предовгі павичеві пера із мальовничими візерунками. На одних пір’їнах пух зелений, на інших — синій, фіолетовий, жовтий, оранжевий, червоний. Пір’я блищить — наче полаковане. «Де взяли цю райську красу?» — цікавлюся. Почувши адресу доброго господаря, беру фотоапарат — і до Василя Лопатка.

У вольєрах непоспішно й безтурботно походжають два красені, гордо несучи за собою пишні хвости. Під звук, схожий на шипіння, на моїх очах хвости, які щойно майже стелилися по землі, перетворюються на величезні віяла. Тільки-но приготувалася зазнимкувати, птахи вмить хвости опустили. Ще раз націлила об’єктив — те саме. Наче дражнилися зі мною!

Поки розмовляли з ґаздою, павичі пронизливо кричали. Наче сварилися, що «чужинка» їхній спокій порушує.

— Я у птахів закоханий з дитинства, — каже пан Лопатко. — Років двадцять тому почув, що у Перемишлянах чоловік розводить павичів. Поїхав і купив троє павиних яєць. Моя індичка якраз знеслася, то я підсунув їй ті куплені павині яйця. Висиділа! Крім індичат, трьох манюсіньких павиченят прийняла як власних діток. Та от несподіванка: усі три — самки. Знайшов у Сокільниках господаря, який теж розводить цих райських птахів. І в нього паву-самку обміняв на павича-самця. Потім у Дрогобичі купив птаха білого оперення.

Торік самка тричі висиджувала по троє павиченят.

У теплі пори року свою привабливу екзотику Василь Іванович тримає у вольєрах, взимку — у сараї. Каже, дорослі особини спокійно переносять 20-градусні морози. А от пташенята потребують тепла. Тому біля них щодня на кілька годин вмикав лампочку.

— Корм купую у фермерських магазинах, з біодобавками, — продовжує господар. — Годую також пшеницею, кукурудзою, соняшниковим насінням.

Воду з-під крана не даю, лише джерельну. Чув, що павине м’ясо поживне і смачне. Та я собі цього не дозволю. Краще їхньою неймовірною чарівністю милуватися!

Аби придбати павича, треба викласти 5−7 тисяч гривень. Бувало, «круті хлопці» приходили: «Господарю, продай павине пір’я!». Ставлять його у вазу або роблять з нього ікебани, аби оселю прикрашали. До мого 10-річного онука частенько друзі приходять на «жар-птиць» подивитися. Спостерігають за ними, наче заворожені.

В Індії павичів вважають священними птахами. У давнину їхнє пір’я було окрасою царських та королівських палацових парків. З нього виготовляли жіночі брошки, заколки, прикрашали ними капелюшки. А в книзі мистецтвознавця Галини Стельмащук «Українські народні головні убори» я побачила фото автентичного весільного головного убору Полтавщини кінця ХІХ — початку ХХ століття, яке, окрім «кутасів» та штучних квітів, прикрашене пав’ячим пір’ям.

— Хвости павичі розпускають зранку до сходу сонця і ввечері, коли воно сідає, — каже пан Василь. — Свою окрасу використовують у шлюбних церемоніях, а також при сутичках із суперником. Пишним хвостом павич приваблює подругу-паву. Розпускає хвіст і струшує ним — значить, залицяється до своєї «панянки».

Лише після того, як я вимкнула і поклала в сумку диктофон, павичі розпустили дивовижні хвости. Тихенько кружляли біля мене, наче позували для фотосесії!