В ужгородських кафе дискутують не про політику, а про... птеродактилів

Стереотипи - невдячна річ. Про закарпатців можна зазвичай почути лише як про представників периферії: добрих виноробів, майстрів з дерева і лози, вирощувачів ранньої капусти і помідорів, які все більше практикують “зелений туризм”. Як про людей, які живуть не за київським, а за “місним” часом, яким зовсім не цікава велика українська політика, але які душею тяжіють до сусідів-угорців,. І через те, мовляв, у кишені кожного другого жителя цього краю є мадярський паспорт... З таким світоглядним кліше під час відрядження шпацерую містом на берегах Ужа.

Ужгород - компактне, низькоповерхове, доволі чисте містечко, якому, як і багатьом іншим українським, також дошкуляють транспортні корки. Багато офісів виконано в європейському стилі, але чимало об'єктів, найперше у житловому секторі, і далі носять на собі відбиток радянської епохи застою - брудні, обшарпані. Хоч свят у ті дні не було, раз за разом на очі потрапляють будівлі з державними прапорами - мені здалося, що цих стягів навіть більше, ніж у Львові. Вивіски на крамницях - українською, подекуди - англійською мовами. Угорською не побачив жодної.

На кожному кроці великі потоки молоді. Знайомий похвалився, що Ужгород - місто студентів. Вслухаюся у те, що говорять юні закарпатці. Теми розмов ті самі, що і в їхніх ровесників з Франківська, Вінниці, Чернівців. Спілкуються про музичні гурти, нові покупки і поїздки у зимові гори. Про те, як незабаром виберуться у Братиславу і Прагу (звідси до них рукою подати) - на матчі Ліги націй, в яких збірній Україні випало грати проти Словаччини і Чехії. Поїдуть, щоб підтримати “синьо-жовтих”.

У скверику за мостом, убраному у гірлянди, мій супутник Андрій показав бронзове погруддя Томашу Масарику, правителеві довоєнної Чехії, до якої входила колись частина Закарпаття. Масарика в Ужгороді шанують за реформи - так само, як галичани відзначають австрійського цісаря Франца-Йосифа, при якому наш край отримав потужний імпульс економічного розвитку. Шляхопровід, яким перебираємося з одного берега Ужа на інший, так і називають - “міст Масарика”.

Від інших попутників чую про негласне суперництво між Ужгородом і Мукачевим. У побутових дебатах жителі цих міст давно сперечаються, яке з них краще, іменитіше, славніше... Схоже, останнім часом уперед вирвалися мукачівці. Слави їм додав відомий письменник, лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець (мій однокурсник на факультеті журналістики). А ще - лижі мукачівської фабрики “Тиса”, на яких олімпійським чемпіоном у Південній Кореї став лижний акробат з обласного Миколаєва Олександр Абраменко...

Через лабіринт вуличок прошкуємо у напрямку вокзалу. У продавця газет уточнюємо, чи йдемо у правильному напрямку. Дівчина перестала їсти свій бутерброд, ледь не до половини просунулася у віконечко і показує, як краще нам добратися: прямо, вліво, ще раз вліво, а потім прямо і прямо. Задоволена з того, що допомогла гостеві.

По дорозі забігаю перекусити у кафе при центральній дорозі міста. Вибір страв широкий, тож прошу юнака за касовим апаратом запропонувати щось на свій смак. І вже незабаром на моєму столику парує бограч, картопля, зварена у мундирах, а потім підсмажена у фритюрі, відбивна. Все смачне, приправлене традиційними місцевими спеціями.

За спиною вечеряють два чоловіки років під 50, швидше за все, підприємці. Російськомовний, зі словацьким акцентом, і україномовний, з легким закарпатським суржиком. Говорять голосно, обривки їхньої бесіди долітають до мене. Один вповідає іншому, як швидко, без усякої мороки перетнув кордон, який товар нині є ходовим, а який матиме попит із середини весни. Але здивувала мене подальша тема розмови. “Словак” уповідав закарпатцеві про красоти Венеції, про проблеми глобалізму, небезпеки кліматичних змін і масової вирубки лісів. Довго спростовував версію науковців про причини зникнення динозаврів, птеродактилів, які начебто водилися колись і на території Закарпаття.

- Те, що пишуть у книжках про льодовик, - зі знанням справи пояснює сусід за столиком, - неправда! Все було по-іншому. Цивілізацію знищив термоядерний удар...

Десь хвилин на дев’яту вечора. Зал у кафе порожніє, бо час закривати харчевню. Мої сусіди так захопилися дебатами, що не зважають на однозначні усмішки персоналу, який натякає: пора закруглятися. Перепрошуємо за затримку і ми.

П’ять хвилин ходьби, і вже — залізничний вокзал. Приємно дивує його зразкова чистота, сучасний інтер’єр, зручність у всьому. Все це — заслуга колишнього міністра транспорту Георгія Кірпи, який свій трудовий шлях розпочинав на Закарпатті. За його ініціативи Ужгород (та й багато інших українських міст) має таку європейську залізничну “гавань”. У пам’ять про цього діяльного чоловіка на вокзалі обладнано меморіальний куточок, з білого мармуру споруджено погруддя Георгію Кирпі.

А от що псує сервіс на цьому вокзалі — бездіяльність правоохоронців. Через це тут надто привільно почуваються дрібні злодюжки, шахраї, галасливі ворожки та інший асоціальний елемент. Мій напарник Роман спробував послати додому SMS-повідомлення, а до нього підскочила смаглява жінка-циганка і намагалася вихопити телефон... А за кілька хвилин я сам став свідком неприпустимої байдужості людей у погонах. По вокзалу тинявся туди-сюди чоловік років сорока з великим рюкзаком. Був “під мухою”, і його “цікавим” станом користалися циганчата — не відставали, сподіваючись незабаром почистити його кишені. За якийсь час цей подорожник зчепився з безхатьком, теж нетверезим. Так копав його, що з рота пішла кров. На крик людей прибігла поліція, розтягнула задирак. Але ненадовго. Один з них вирвався з рук жінки-поліцейського і кулаком “заїхав” у свого кривдника. Після того нападнику самому стало зле — у “швидку” занесли його напівживого. Якби правоохоронці діяли енергійніше, цих кулачних боїв не було б...

Наступного разу, коли приїду в Ужгород, хотів би більше не бачити таких драматичних сцен. Натомість хотілося б зайти у те саме кафе, зустріти тих самих дядьків-романтиків і почути продовження їхньої розмови. Скажімо, про те, як можна було би клонувати вимерлих динозаврів чи “надрукувати” їх на 3D-принтері...