Щасливі разом. Уже 70 років!

Люди, які прожили у шлюбі 50 років, відзначають золоте весілля. А яку назву має весілля, якщо чоловік і жінка одружилися 70 років тому? Благодатне! У цей день, за повір’ям, має зібратися вся родина - діти, внуки, правнуки.. І всі розуміють, що таке вірне і довге кохання послане Всевишнім. А це і є благодать і справжнє щастя.

Таке благодатне весілля святкуватиме подружжя Ольги і Михайла Москвяків, які 70 років тому присягнули одне одному на вірність і вічну любов.

Ольга Василівна каже, що любить Михайла Івановича стільки років, скільки його знає. А знаються з дитинства. Коли підросла​, на неї задивлялося багато хлопців, але вона нікого не бачила, окрім Михайла. У ті далекі сорокові уся молодь села збиралася в одному будинку на вечорниці. Читали, розмовляли, жартували, та найбільше співали. Такі вечорниці колись називалися “схацками”. На схацку приходив і Михайло. Ольга йому давно подобалася — чорняве дівча із заливним сміхом. Та й жили вони по-сусідству. А ще, каже Михайло Іванович, разом пасли корів. Бачив, яка моторна господиня Ольга у полі і вдома... Тож іншої дружини собі і уявити не міг.

Попри те, що Ольга Василівна була “одиначкою”, батьки її видали за Михайла. Не був бідним, мав більше поля від нареченої, тому батько молодої не заперечував. І хоча нареченій на день весілля не було ще й вісімнадцяти, а нареченому півроку бракувало до двадцяти, - батьки дали згоду на шлюб.

- Михайле Івановичу, батьки не просили вас ще трохи зачекати, адже ви були такі молоді?

- Та просили. І що з того? Я сказав: “Люблю її і хочу, щоб стала моєю. Назавжди”.

Хоч за літами Михайло Іванович був молодим, уже знав, що таке біда. У липні 1944-го німці його сонного підняли з ліжка і повезли на роботу до Німеччини. Йому було лише 15 років. Михайло був наймолодшим серед бранців, яких німці забрали на роботу. Півтора року замітав летовище. Потім німці зробили два табори — один для тих, хто хоче повернутися на батьківщину, а другий - для тих, хто хоче залишитися у Німеччині. Михайло робив усе для того, щоб повернутися додому. Коли повернувся і перейшов крізь “решето” допитів (де був і що робив), йому, як і всім хлопцям 1928 року народження, “визволителі” дозволили їхати додому. Старших на рік забрали до війська. Ще старших повезли на Сибір...

Весілля призначили на 21 лютого 1948 року. Сніги, згадує Ольга Михайлівна, були такі сильні, що хати майже не видно було. Взяли шлюб у церкві, у старенькій хаті зібрали родину. Було п’ять дружок і стільки ж дружбів. Ледве всі вмістилися. Михайло пішов “за зятя”. Привів на нову господарку коника і телятко, яких батьки йому дали на придане.

Після весілля Михайла забрали у “стройотряд” на Донбас. За тодішнім законом, Михайло Іванович повинен був там відпрацювати чотири роки. Молода дружина при надії залишилася вдома.

Роботу отримав на шахті, а через півтора року вмолив керівництво, щоб його перевели на іншу шахту - якомога ближче додому. Писав листи у “Львіввугілля”, і щастя йому усміхнулося: пана Михайла перевели у Тростянець, що за вісім кілометрів від дому.

- Ольго Василівно, чи не переживали ви, що якась східнячка покладе око на вашого чоловіка?

- Та чо не переживала? У 1949 році, на Благовіщення народила сина. Я з маленькою дитиною, а він — десь там, так далеко... Не було що одягнути і взути. Біда була чорна. Я молилася і просила у Господа, щоб вернувся живим і здоровим. Це було головне. А те, що вернеться до мене, знала. Мені серце підказувало.

- Та в мене навіть у думці не було на якусь чужу жінку дивитися, - обурюється Михайло Іванович. - Та то великий гріх! Та я мав жінку вдома, то чого мав задивлятися на когось?

Подружжя Москвяків виховало трьох дітей (четвертий син помер немовлям). Жили бідно, але гідно. Старалися в усьому бути прикладом своїм дітям. Чи сварилися? Як каже Ольга Василівна, у сім’ї різне буває. Може, колись і сварилися, але хіба що через якусь дурничку. Зла одне на одного не тримали. Але навіть якщо перемовилися, першою йшла “на перемир’я” дружина.

- Я ніколи не чула, щоб батьки сварилися, - каже молодша донька ювілярів Ганна Михайлівна. - А якщо й сварилися, то, мабуть, робили так, щоб ми цього не чули…

- Може, маєте якийсь свій чудодійний рецепт щасливого подружнього життя? - запитую.

- Нема секретів. Якщо люди любляться, секретів не буде. Треба вміти поступатися. Щодня прошу у Бога, щоб дав здоров’я і щоб нам допомагав. Може, щира молитва — то і є найбільший секрет? - знизує плечима Ольга Василівна. – Ніколи нікому не заздрила і ніколи нікого не проклинала. Молила Бога, щоб мої діти стали добрими людьми.

70 років Ольга Василівна і Михайло Іванович не ділили роботу на «жіночу» і «чоловічу». Грядки пололи разом біля хати, і в поле удвох йшли. Поки дружина готувала сніданок, чоловік не лежав на дивані, а обходив худобу. Його не треба було підганяти до роботи – пан Михайло старався якомога більше зробити, щоб його половинці залишилося тої роботи менше.Ольга Василівна каже, що за 70 років жодного разу не пошкодувала, що так рано вийшла заміж за свого Михайла. Колись могла йому розповісти про свої переживання чи біль, може і тепер. А він завжди був порадником і підтримкою – вміє і добре слово сказати, і жартом розрадити.

Михайло Іванович сім років віддав шахті і майже 30 років відпрацював вантажником у золочівському Держлісгоспі. 20 листопада цього року відсвяткує ще один ювілей — 90 років від дня народження.

Ольга Василівна заробляла трудодні у колгоспі – ланка буряка, гектари льону… І так 33 роки поспіль. Діти не мали коли допомагати, бо вчилися спочатку у школі, потім порозліталися по інститутах. Добре, що пан Михайло працював через день, то у свій вихідний йшов у поле разом з дружиною. Не дав їй пропасти на тих ланах.

- Думаєте, батьки на пенсії мали час відпочивати? – каже донька Ганна. – Ми всі підкидали своїх дітей батькам. Я також вийшла на роботу, коли синові виповнилося півтора року. Мама з татом з ранку до вечора були йому за вихователів. Сама собі дивуюся, як собі давали раду з маленькою дитиною, господаркою, городами… Та що говорити – мама ще й тепер і їсти зварить, і буряк з татом обчиняє біля хати, а як треба, то ще й на город вийде. Мама не може сидіти. Пиріжків таких смачних напече – пальчики оближеш. А вареники які мама ліпить! У мене такі чомусь не виходять (сміється. – Г.Я.). У свої 88 років мама ходить до церкві

- Моє дитинство минулого у хатинці, що мала 18 метрів, - долучається до розмови середній син Москвяків Роман. – Я одружився у 19 років, і в ту ж хатинку привів дружину з двома дітьми. Була не хата, а рукавичка. Батьки не заперечували. Тільки тато казав: «Добре думай, сину, бо дружина має бути одна на все життя». Ми не розкошували, але жили дружно. Батьки прийняли невістку як рідну дитину. Могли мене насварити, але не її. Це тепер я маю свій дім, батьки збудували свій будинок. Попри те, що живемо окремо, щодня приходжу до них, бо мені досі здається, що тут мій дім.

Життя прожити – не поле перейти. Ольга Василівна і Михайло Іванович і поле перейшли, злидні і тяжкі часи пережили. Виховали трьох дітей, мають п’ятьох онуків, вісьмох правнуків і одного праправнука. На річницю одруження збереться уся велика родина привітати бабусю і дідуся з благодатним весіллям. Бо прожити 70 років у шлюбі – це і є справжнє щастя і щира любов.