В одній квартирі ледь не отруїлась газом, в іншій — покусали блохи...

Студенти, туристи, переселенці розбестили ринок нерухомості у Львові. Винайняти пристойну квартиру за оптимальну ціну вкрай непросто. Мені за чотири роки довелося змінити три помешкання. І щоразу пошук, переїзд, стосунки з власником — ціла історія.

Перший крок людини, яка, як я, приїхала до Львова на навчання і шукає притулку — переглянути усі сайти з пропозиціями оренди. Що я і зробила. Знайшла однокімнатну квартиру, в якій давно не було ремонту, за 1500 грн. (у 2012 році це була середня ціна за однокімнатне помешкання). Будинок на початку вулиці Зеленої, тому я зіткнулася з “принадами” старого фонду: холодні кімнати, старезний санвузол, пічне опалення та несправна газова колонка, через яку я одного дня потрапила до лікарні — отруїлася чадним газом. Після таких “пригод” вирішила змінити квартиру. Цього разу звернулася по допомогу до ріелторів. Взагалі, як на мене, маклер у Львові — загадкова професія, адже не до кінця зрозуміла його функція. Більшість його пропозицій можна легко знайти в Інтернеті. Працює це так: орендодавець пропонує квартиру в соцмережах чи на сайті безплатних оголошень, маклер пропозицію “перехоплює” і за таке нехитре посередництво отримує ціну квартири за місяць.

Крім занедбаних квартир, спритних маклерів, орендар часто-густо стикається зі ще однією проблемою — неадекватними власниками.

Отже, розглянули з подругою чимало пропозицій і врешті-решт зупинилися на квартирі, яку знайшли самотужки на сайті оголошень. Помешкання нас влаштовувало: ближній центр (вулиця Хмельницького, недалеко від Високого Замку), косметичний ремонт та оптимальна ціна — на початку літа цього року за 2-кімнатні апартаменти просили 4000 гривень. Єдине, що не сподобалось, це совдепівська ванна кімната зі старою сантехнікою. Та оскільки кращого варіанта не було, ми вирушили знайомитись з господарями і одразу підписали контракт.

Перше, що насторожило, — заборона переставляти речі в квартирі. Годі казати про велику кількість штучних квітів, яких можна було торкатись лише у випадку вологого прибирання, та численні образи на стінах — все це створювало атмосферу каплиці. А ще здивувала вказівка господарів — в обов’язковому порядку закривати шторку, бо дочка господині, мовляв, щоранку їде на роботу попри будинок і нервується, коли шторка до кінця не закрита. Окрім того, зауважили, що власниця про жодного колишнього орендаря не відізвалася добре. Усі вони були або “алкоголіки”, або “нехлюйники”, або просто неприємні люди, для характеристики яких жіночка слів не добирала.

Після першої ночі у новій квартирі ми виявили на ногах дивні укуси. “Списали” на голодних комарів, адже вночі вікно було відчинене. Після наступної ночі укусів стало більше. Ми зрозуміли, що, крім нас, «хтось тут живе». Не можу описати нашого шоку, коли знайомий прийшов у гості і зловив блоху! За декілька хвилин з червоного килима він «виловив» п’ять бліх. Я зателефонувала господині, і ми мирно домовились: я не викликатиму санепідемстанцію, а вона негайно виведе з килима нелегальних квартирантів. Та одразу по тому мені зателефонувала дочка господині і у хамській манері, з претензіями, мовляв, ніяких бліх там бути не може, погрожувала “викинути наші речі з вікна”. Наступного дня замість нарваної дочки власниці до нас, червоніючи за свою кровинку, прийшла її мама. Заломлюючи руки, просила не звертатися ні в поліцію, ні в сан­епідемстанцію. Як призналися власники квартири, попередні орендарі мали кота... Насправді ж цей тандем мами та дочки тероризував весь під’їзд постійними скандалами, аж поки не переїхав “на село”, а мешканці будинку полегшено зітхнули.

Після цієї історії я вже прискіпливіше розглядала пропозиції власників, тому шукати пристойне житло довелося довго. Обійшла десяток квартир. За 4500 грн. нам зазвичай пропонували помешкання на околицях міста — це були або маленькі апартаменти на останньому поверсі, або на першому з пліснявою на стінах через сирість.

Ми зупинились на однокімнатній квартирі на вулиці Франка. Помешкання з косметичним ремонтом і непоганою ванною кімнатою коштувало 4200 грн. на місяць. Проте сталося непередбачуване: подруга терміново повернулась у рідне місто і заявила, що місяць її не буде у Львові, тому платити свою частку відмовилась. Я повідомила про це власника, і той заявив, що у такому разі я можу жити лише півмісяця. Або плачу повну суму, або - з речами на вихід. Довелося терміново шукати інше помешкання.

Тепер, знаючи всі підводні камені пошуку житла, звернулася в агенцію. Хоча знаю, що ріелтори часто вдаються до хитрощів і “заманюють” потенційних клієнтів гарними картинками квартир за невисоку ціну. Коли клієнта зацікавив варіант і він телефонує до маклера, той повідомляє, що саме ця квартира вже зайнята, але може запропонувати схожу. Як показує практика, “схожою” виявляється скромна “радянська” квартира в хрущовці, і не в обіцяному близькому центрі, а десь на околиці.

За словами маклера Романа Пастуха, зараз можна знайти гарну квартиру і за 3500 - 4000 гривень. “Оренда помешкання у центрі міста коштує приблизно так само, як і на околицях. Різниця в умовах. До прикладу, в центрі за 4 тисячі вам запропонують однокімнатну квартиру - в кращому разі з косметичним ремонтом, пічним опаленням та старим санвузлом. А на Сихові за ті самі гроші можна знайти квартиру з євроремонтом. Найзатребуваніші райони — Галицький та Франківський, найменший попит на Шевченківський. Ціни на початку осені пішли трохи на спад. Найдорожча оренда у серпні-вересні — тоді на житло найбільший попит: приїжджають студенти, люди повертаються з відпусток. Цього року ціни “у пік сезону” підскочили на 20-25%”, - зауважив ріелтор.