До корів на пасовище… пливуть на «поліських гондолах»

У Камінь-Каширському районі Волині є невеличке село Оленине. Ніби нічим особливим, на перший погляд, й непримітне. Але коли під’їдеш ближче до Стоходу, що змійкою в’ється неподалік крайніх хат, від подиву аж дух перехоплює. Тамтешні селяни, як славнозвісні венеціанські гондольєри, «стають» на весла й десятками пливуть кудись у далечінь. Виявляється, ген-там, за кілька кілометрів, розкинулося… сільське пасовище. І люди двічі на день ось так добираються туди, аби видоїти худібку.

Цю традицію — залишати за Стоходом корівчин від ранньої весни аж до пізньої осені, як гуцули овець на полонині, — у цьому волинському селі бережуть з діда-прадіда. Ще старожили, скільки себе пам’ятають, ось так змалечку відерця з молоком по річці возили. Що там молоко — теляток на продаж і навіть ліс у Білорусь не інакше як човниками доправляли.

Звідки ж повелася така традиція? Колись, кажуть, худоби в Олениному було так багато, що для всіх пасовиськ з гарними травами не вистачало. От і облюбували селяни, що жили неподалік Стоходу, собі місцину під ліском, на другому березі ріки. Добиратися туди було далеченько, бо мусили робити добрячий гак — понад десять кілометрів в один бік, через сусіднє село, де є місточок. Тож і вирішили на місці пасовиська зробити собі табір для корів. Приганяють туди годувальниць ранньою весною, тільки земля вкриється першою соковитою травою. А забирають додому аж під зиму. Буває, худібка засидиться за Стоходом аж до листопадового снігу й заморозків. Тоді селянам, аби видоїти годувальниць, доводиться човнами першу тонюсіньку кригу на річці краяти.

Аби годувальниці не мліли від спеки, для них просто серед дикої природи селяни збудували хлівчики. Постійного пастуха для корівок вирішили не наймати — випасають череду, як зазвичай, по черзі. А яка влітку в тих краях краса, як духмяно парують травами луки! Тож багато хто не просто йде на день виганяти корів на пашу, а й залишається там ще й на ніч, щоб ковтнути цілющого повітря й заснути під спів цвіркунів. «Там у нас трави, як золото!» — скаже вам кожен. І повертаючись додому, обов’язково прихопить з собою в’язку пахучого зела.

Поки фотографую, як пливуть Стоходом «поліські гондоли», на бережку біля символічної пристані, де припнуті десятки човнів, уже збирається дітвора. Чекають на старших, щоб допомогти піднести до хати відерця з бідонами. На одному човнику може бути й зо п’ять двадцятилітрових ємностей!

Так курсують човнярі по річці двічі на день — вранці та ввечері. Зазвичай то роблять жінки. Але коли починається ягідна пора й селянки тижнями пропадають на чорницях, їздять доїти корів чоловіки. Тоді чужинцю, не втаємниченому в особливості господарювання жителів Олениного, геть невтямки: чому йдуть селом мужики, тримаючи в одній руці відро з молоком, а в іншій… весло.

У спеку, коли річка в тих місцях майже пересихає, люди взуваються у калоші й місять ногами болото. Тоді важко. Селяни нарікають на меліорацію, через яку тепер ось так мучаться. А як повноводий Стохід, то усім рай.

Має село і своїх майстрів, що виготовляють човни. Займається цим династія Шпанчуків. Якось по-особливому свій водний транспорт не позначають. Та й люди в Олениному прості, не злостиві. Кажуть, часом, як дуже треба, можуть і чужого човника відв’язати, з’їздити ним на пасовище, а потім поставити на місце. Ніхто ні на кого не сердиться.

Запитую в селян, чи не бояться вовків, яких немало у довколишніх лісах. Ті кажуть, що нема нікого страшнішого од «звірів» двоногих. Тому пильно стережуть худібку від злодіїв. А щодо вовків, то жила колись у селі бабуся, яка зналася на всяких змовляннях. То вона так зробила, що вовки лише слинку ковтають, поглядаючи на їхніх корів, і тікають геть.

Прощаючись з цим цікавим селом, не можу не напроситися скуштувати того особливого, екологічно чистого молока, «виробленого» на поліських луках, далеко від людських жител та трас. Наливають мені повне горнятко. А воно таке пахуче, що аж лоскоче своїм ароматом носа. Надзвичайно смачне!

Фото автора. Волинська область