Хоч до рани прикладай!

Мабуть, не знайдеться такої людини, яка би за життя жодного разу не обпеклася чи не поранилась. Якщо бодай раз робили перев’язку, знаєте, наскільки це болюча процедура. Перев’язувальні матеріали приклеюються до шкіри, і їх доводиться мало не силоміць віддирати. Рана кровоточить, довго не гоїться. А тепер згадайте, що є люди з трофічними виразками, пролежнями, які зазнали опіків великої площі тіла... Винахід українських науковців може докорінно змінити їхнє життя.

Завідувач кафедри органічної хімії Національного університету “Львівська політехніка” професор Станіслав Воронов одного разу став свідком нещастя — людина отримала великий опік. Тоді й спало йому на думку створити гідрогелеві покривала. Якщо у таке покривало відразу загорнути постраждалого, біль буде меншим, у рани не потрапить інфекція, з неї не випаровуватиметься вода, відповідно, пошкодження не просуватиметься у глибші тканини тіла.

За 6-7 років до того команда науковців із кафедри органічної хімії розробила спеціальну технологію нових пероксидних мономерів, метод активації інертних полімерних (гідрофобних) поверхонь, і надали їм гідрофільних властивостей, завдяки чому ті стали біосумісними з людським організмом. “Це — фундаментальна розробка нашої наукової школи, - каже професор Воронов. - Ми — спадкоємці відомого вченого зі світовим ім’ям, професора Тимо­фія

Юрженка, який першим у світі синтезував новий клас сполук - пероксидні мономери”.

Гелі широко використовуються у косметиці, харчуванні, медицині (наприклад, допомагають доставити ліки). Але вони мають погані фізико-механічні властивості: можуть покривати тільки невеликі ділянки тіла, їх застосування — обмежене. Співробітникам кафедри органічної хімії (доктору хімічних наук, доценту Володимиру Самарику, доктору хімічних наук, професору Сергію Варваренку, кандидатам хімічних наук Наталії Носовій, Ігорю Тарнавчику і Наталії Фігурці) вдалося першими у світі армувати (зміцнити) гідрогель — закріпити його на поліпропіленовій сітці, яка виконує роль каркаса. Відтак гідрогелеві пов’язки набули хороших фізико-механічних властивостей і їх уже можна було наносити на великі площі. Вони прилягають до поверхні тіла не тільки у площині, а й у 3D-конфігурації. До створення пов’язок доклалися також лікарі опікового відділення 8-ї міської лікарні Львова (стали співавторами патентів). Однак, оскільки лікарня не була сертифікована для проведення клінічних випробувань, проводили їх у Києві.

“Перші гідрогелеві пов’язки (порожні та з лікарськими препаратами) у західних країнах з’явилися років 15-17 тому, - розповідає хімік-інженер-технолог, провідний науковий співробітник кафедри, д.х.м., доцент Володимир Самарик. - Тривалий час доступ до них був обмежений. Тільки зараз з’являється культура їх використання. На український ринок потрапляли без терапевтичних засобів і малими партіями. Вирішили пристосувати такого типу пов’язки до нашого ринку - щоб у будь-якій лікарні, поліклініці чи фельдшерсько-акушерському пункті кожен медик сам міг наповнити необхідним терапевтичним засобом пов’язку. Так з’явилася універсальна зневоднена пов’язка”.

Учений бере до рук зразок, віддалено схожий на лейкопластир, відрізає клаптик і кладе у колбу з водою. “За 10 хвилин насититься “засобом” — тоді вже можна прикладати, - пояснює. - Така пов’язка може бути на рані до семи днів (оптимально — 3-4). Вбирає у себе виділення і бактеріальні токсини, легко знімається. Рана дихає”.

За кілька хвилин покладений у колбу шматочок збільшується у розмірах, набухає. Перша асоціація — з желатином, який поклали у холодну воду. “А це - готова гідрогелева пов’язка”, - витягає із упаковки. Кладе мені на руку. “Що відчуваєте?” - запитує. “Холод”. “А тепер уявіть, що у вас там на руці опік”, - закликає увімкнути фантазію. Згадую, коли востаннє мала необережність торкнутися розпеченої сковорідки, як пхала руку під кран з холодною водою. Від такої пов’язки не відмовилася б. “Пов’язка — прозора, - звертає увагу науковець. - Можна стежити за процесом загоєння, не знімаючи її. Крім охолоджувальних, є також пов’язки зі знеболювальним, протизапальним, кровоспинним і ранозагоювальним ефектом”.

“Поліпропілен і вода — несумісні. З будь-якої пластмаси вода скочується. З поліпропілену — дивовижно скочується. Довелось його модифікувати. Це — робота на рівні нанотехнологій, хоча ми, науковці, й не любимо цього терміну, - каже доцент Самарик. - Така пов’язка, за нашими підрахунками, повинна коштувати орієнтовно 50 гривень (у ціну заклали і собівартість, і прибуток для виробника). Іноземного виробництва - у 4-10 разів дорожчі. Але зараз ці пов’язки реалізують за трохи завищеною ціною. Ми, науковці, на тому нічого не заробляємо. На пілотній установці, яку ми для них спроектували, виготовляють 1000 пов’язок на місяць. Промислова даватиме 140-180 тис. дц2 на день. Цього має вистачити, щоб забезпечити потреби українських споживачів. Попит виявився величезним — люди хочуть мати ці пов’язки у домашніх аптечках. Виробник надіслав нам 30 пов’язок для реклами, з них 27 вже роздав”.

Партію пов’язок відправили нашим військовим у зону АТО. Над адаптацією пов’язок до потреб учасників бойових дій, крім команди вищезгаданих науковців, потрудилися також аспірантки кафедри — Марія Ференс і Андріана Максимів.

Фото автора