Марина та її команда

Одеса

У керівника кризового координаційного центру допомоги переселенцям зі сходу і Криму Марини Ізосимової (на фото) мобільний телефон не змовкає. Уже о сьомій ранку — дзвінок: загубилися ліки для дитини на території так званої ЛНР. Їх треба терміново купити в Одесі і передати туди. І так 24 години на добу...

Десять років Марина віддала сцені Одеського театру музкомедії, потім відкрила у собі талант програмного директора на телебаченні, а коли у Південній Пальмірі 22 листопада 2013 року відбувся перший Майдан біля пам’ятника Пушкіну “Україна — це Європа”, однією з перших взяла у ньому участь. Відтоді щодня одеські майданівці збиралися на площі.

На одеському Майдані Марина знайшла свою родину. Не лише познайомилася з майбутнім чоловіком Дмитром, а й із хлопцем, який став для неї сином. Миколу за його проукраїнські погляди рідні батьки вигнали з дому. Марина запропонувала йому... оселитися у неї вдома. Тепер 23-річний Микола називає жінку “мама Марина”.

— У моїй новій сім’ї нема українців за національністю, — каже пані Марина. — Чоловік Дмитро — єврей, народився у Києві, багато років жив у Львові. Дмитро себе гордо називає жидо-бандерівцем. У мені тече грузинсько-осетинська кров, а Коля — росіянин і білорус.

Коли почалася анексія Криму, Марині зателефонували з Ради громадської безпеки і попросили допомогти. Марина завідувала медичною частиною. Бусами у штаб привозили медикаменти і усе решта, що було потрібно хлопцям на блокпостах, які були встановлені навколо Одеси. Разом з професійними медиками Марина формувала аптечки, з чоловіком розвозила їх на блокпости. Безстрашну волонтерку Марину Ізосимову на той час вже знало пів-Одеси. Радник губернатора Зоя Казанжи доручила Марині об’єднати усіх волонтерів, які працюють з людьми зі сходу та Криму, і очолити асоціацію “Кризовий центр”. Марина очолила цей центр, стала координатором з розселення інвалідів та мамочок з дітьми. Разом з Олегом Дрюмою, Наталею Уваровою, Оленою Марченко зробили все для того, щоб людей з обмеженими можливостями прийняли санаторії, що розташовані на березі моря. Багато з них тут залишаться.

— Залишаться, бо не мають куди повертатися, чи не хочуть?

— Ми прийняли понад 25 тисяч осіб. Люди різні. Якщо спочатку висловлювали свої політичні погляди, то тепер більшість затаїлася. Деякі переселенці дуже хитрі. Більшість з них нам вдалося переконати, що схід України — це не окрема держава. У нас у санаторії живе бабуся-грузинка з трирічною онучкою. Їй вдалося під «Градами» винести дитину і не отримати жодної подряпини. Вона не повернеться на Луганщину. Хоче жити в Одесі. Коли майже рік тому почалася агресія на сході, жінки тікали до нас не лише зі своїми дітьми, а й брали чужих. Приїхала одна мамочка з двома власними і п’ятьма сусідськими. Діти, які приїхали до нас рік тому, не такі налякані, ніж ті, які приїжджають зараз. Вони побували у пеклі.

Недавно Марина зустрічала дітей, які приїхали з Пісків і околиць. Три тижні відсиділи у підвалах. У їхніх очах, за словами пані Марини, віддзеркалюється все жахіття війни. Коли поїзд прибув, вони не бігали по перону, а стояли, як вкопані. Дорогою до кризового центру йшли мовчки, уважно дивилися під ноги або у небо. “Тьотя, ба-бах!” — тицяв пальчиком у небо трирічний хлопчик, якого Марина вела за ручку. А в очах такий переляк застиг... “Тут не буде ба-бах... Ти — у безпеці...”.

Є вороже налаштовані жінки, які тікають із зони бойових дій з дітьми. Якось старша пані з дитиною-інвалідом вигукнула Марині Ізосимовій, що її сини, які воюють за «ЛНР», прийдуть “возволяти Одесу”.

— Я навчилася “тримати удар”, — каже пані Марина. — Цю жінку запитала, чому не поїхала в Росію? “Бо там — дорого”, — відповіла. Якби не її дитина-інвалід, я би все зробила для того, аби цю агресорку, яка ненавидить Україну, відправити додому, на Луганщину. Найприкріше те, що у нас є діти, чиї батьки втекли до Росії. Ми розшукали їх, повідомили, що їхні діти у безпеці, запитали, коли і куди цих дітей відправити. “Робіть з ними, що хочете”, — відповідають.

У кризовому центрі кожен волонтер відповідає за свою ділянку роботи. Але без підтримки головних лікарів дитячих санаторіїв нічого би у них не вийшло. І без допомоги небайдужих одеситів, які телефонують, пропонують допомогу. Хто зі свого поля три тонни картоплі завіз, хто питає, куди везти тонну цибулі, хто віддає одяг для дітей.