Дві руки на двох

До хутора Комарі, що належить до села Свірзькі Глібовичі, я їхала, як кажуть, на перекладних. Спочатку маршруткою, а потім фірою. Сусідська кобила тягнула нас по бездоріжжю на хутір аж до самісінької хати, де живе багатодітна родина Морозів. Добре, що господарі, Ганна Іванівна та Мирон Дмитрович, виїхали мені назустріч, бо не впевнена, що майже два кілометри, де навколо ні душі, а тільки вітер по полю гуляє, відважилася б подолати пішки.

А вони долають цю відстань на одному подиху. Мирон Мороз з малої дитини місив болото до сільської школи, а потім, як вже парубкував, бігав на кавалєрку і танці до сільського клубу. Вподобав собі на три роки молодшу від себе дівчину Ганю з цього села. Попри те, що його родина не була у захопленні, почувши цю новину, бо у Ганни з народження не було лівої руки, покохав її. Ганна працювала бухгалтером у місцевому колгоспі, а він — трактористом. Та хто міг знати, що одного вересневого дня 1991 року до родини Морозів увірветься страшне горе. Молодий тракторист, що славився на все село не лише як жартун і весельчак, а й як працьовитий хлопець, хотів допомогти одній жінці з в’язкою льону. Секунда... і ліву руку затягнуло у молотильний барабан. Від болю знепритомнів. Коли опам’ятався, вже був у лікарні...

В одну мить щасливе юнацьке життя опинилося над прірвою. Як далі жити? Яку раду собі дасть у селі чоловік без однієї руки? На усі ці життєві запитання відповідь дала Ганя. “Як жити? А як я живу? Як бачиш — і школу закінчила, і технікум, і на роботу ходжу, і на городі працюю, і господарку мамі допомагаю обійти... І ти зможеш. Будь сильним!”.

Після цих слів Мирон Мороз не міг відступити. Якщо Ганя з однією рукою не впала духом, то він і поготів не має права. Не скиглив, не жалівся усьому світові на своє нещастя, не топив горе у горілці. Мирон мусив вчитися жити по-новому. І нове життя вирішив розпочати з Ганною.

Вони не справляли гучного весілля. Ганя носила під серцем старшого Андрійка. Ганчина мама відмовляла доньку, боялася, як будуть давати собі раду у житті молодята з двома лише руками на двох... Але щаслива Ганна не слухала. Вірила Миронові, кохала його і була переконана, що з цим чоловіком можна буде гори звернути. Мирон Дмитрович після трагедії закінчив сільськогосподарський інститут і працював агрономом.

— За ці роки я жодного разу не пожаліла, що вийшла заміж за Мирона, — усміхається Ганна Іванівна. — Він дуже добрий. Вміє все зробити. Хоч і не має однієї руки, але їсти, якщо треба, зварить, з дітьми залишиться вдома. На тракторі їздить, коника запряже і землю обробляє, клепає косу і сам косить, вміє робити вікна і двері.

— Чоловік просить дітей, щоб йому тримали дошку?

— Та де там! Усе сам робить. А діти наші дивляться, як тато вміє все робити, і вчаться у нього. Він для них — приклад. Он Іринка. Мала народитися хлопцем, бо їй більше подобається чоловіча робота. Вона і на тракторі поїде сама, і на фірі, і може замінити тата на будь-якій ділянці роботи. Натомість наш Зеник вміє всю “жіночу” роботу. У п’ятирічному віці доїв корову. Засмакували йому пиріжки — замісить тісто і напече. Сам поїсть і всю родину нагодує. Хочеться чогось м’ясного? Зарубає курку, сам обскубає, посмажить. Господар! А як вишиває! Поки мої інші діти дивляться фільм по телевізору чи сидять в інтернеті, Зеник бере голку, бісер і вишиває серветку.

— І що, ви з чоловіком не сваритеся зовсім?

— А в якій сім’ї не сваряться? Всяке буває. Але між нами ніколи не було скандалів з биттям посуду і з рукоприкладством. Я щось сказала, Мирон мені відповів. Посварилися. А за хвилину-другу вже розмовляємо, ніби й нічого не було. Між нами ніколи не буває, як у нас кажуть, “німецької мови”. Не гніваємося, бо не маємо на це часу. Якщо є господарка і море роботи — “німецької мови” бути не може!

Коли я приїхала у Свирзькі Глібовичі, трьох старших дітей вдома не було. Найстарший Андрій — студент “Львівської політехніки”, Марія закінчила житлово-комунальний технікум, мріє про вищу освіту, Володя цього року закінчує автошляховий технікум. Вдома були школярі, зараз у них канікули, і Іванко — учень житлово-комунального. У великому будинку Морозів — тихо і спокійно. Ніхто не кричить, не “ходить на голові”. Всі зайняті якоюсь справою.

Ганна Іванівна лише після народження дев’ятої дитини подала документи на присвоєння їй звання матері-героїні. 2013 року їй видали відповідний документ і одноразову грошову допомогу. Оце і вся “почесність” цього звання. Більше пільг від держави не передбачено. Як інвалідам, їм до 50 відсотків зменшили плату за світло і раз на рік виділяють 500 гривень на закупівлю опалювальних матеріалів. Але багатодітне подружжя не скаржиться, бо мають за що жити і допомагати своїм дітям. У господарстві Морозів — дві корови, свині, кури, гуси, качки, кролики... Ганна Іванівна каже, що діти самі вміють заробити копійку і прискладати на свої забаганки. Недавно діти захотіли, щоб у господарстві ще були чорні міні-піги. І за тиждень подвір’ям вже бігали чотири маленькі свинки. Купили планшет, ноутбук. Подоять корів, зроблять сметану чи сир, а дідо їхню продукцію возить на базар. І хоч діти знають ціну грошам, проте завжди зі своїх заощаджень виділяють бабусі з дідом чи мамі з татом на подарунки — на день народження чи день ангела.

— Найприємніше, коли діти вітають мене з Днем матері, — каже Ганна Іванівна. — Мене Бог обділив рукою, але нагородив добрим чоловіком і найбільшим щастям у житті — материнством.

«Лікарі, прослуховуючи мене, не почули серця...»

Марія МАРТИНЮК

Рівненська область

У жителя міста Острога Рівненської області Віктора Новака усі органи розміщуються дзеркально. При цьому він ніколи не мав проблем зі здоров’ям.

Віктор Петрович працює у школі зав­гос­пом. Запевняє, особ­ливість організму проблем йому не створює. Торік, коли вирізали апендицит, вперше у житті потрапив у лікарню. Про неподібність з іншими він дізнався, коли вчився у четвертому класі.

— Лікарі проводили плановий медогляд школярів. Прослуховуючи мене, не почули серця, здивувалися. Стали призначати різні огляди, розпитували про самопочуття, — пригадує Віктор Новак. — Мама також лише тоді дізналася, що у мене серце зліва. Незважаючи на це, на здоров’я ніколи не скаржився. У школі був одним із кращих бігунів. Відслужив у армії.

48-річний Віктор Новак пригадує випадок, коли перед призовом проходив медкомісію. Йдучи робити кардіограму, попередив медсестру, що серце у нього з іншого боку. Очевидно, дівчина пропустила цю інформацію повз вуха. Бо коли причепила апарат на звичне місце й побачила на екрані пряму лінію — перелякалася. До кабінету збіглися чи не всі співробітники лікарні. Чоловіка скерували на детальний огляд. Тоді розкрилася ще одна таємниця Віктора Новака. Виявляється, усі його внутрішні органи розміщуються у дзеркальному порядку.

— Коли у нас із дружиною народилися діти, переживали, аби вони не успадкували мою особливість. На щастя, все в них на своїх місцях, — сміється Віктор Петрович. — Лікарі пояснили, що такі вади, як у мене, трапляються вкрай рідко. І генетично не передаються. А ось що їх спричиняє — пояснити не можуть.