«Коли всі разом щось робимо для солдатів, на душі легше»

Бібрка зустріла мене туманом — густим, як молоко. Біля школи приємно вразив пейзаж. Не сподівалась побачити у цій місцевості гори. Такі ж гарні, як у Карпатах... У школі діти зустрілися з волонтерами та бійцями (з Бібрки та довколишніх сіл, приїхали з фронту у відпустку), які захищають нашу державу від ворога.

...Олександр Лопачук з перших днів працював волонтером на сході, а потім пішов служити у 3-й батальйон територіальної оборони Львівщини «Воля». Говоримо про тих, хто не помічає, що в країні війна. Таких пан Олександр називає «інертною масою» — їм все одно, що діється в Україні. Йому це болить... Щотижня у пана Олександра бойові виїзди у зону АТО. Здається, у його віці можна уже «не рипатись» — спостерігати за подіями через телевізор. Він так не може. Купив автомат, зареєстрував його і вирушив на війну. «Ми нині, — каже боєць, лише обороняємося. Солдати чекають команди на штурм. Назад дороги немає. Вони так глибоко вкопалися в землю, що уже не відступлять». Говоримо про четверту хвилю мобілізації, новий призов. «Людина має йти на війну свідомо, тоді вдвічі більше зробить, ніж та, яку туди заганяють. На війні я зрозумів ціну життя і смерті»...

Заходимо у школу. Діти підготували для бійців допомогу — солодощі, теплий одяг. Зібрали 6 тисяч грн. Військовим, які приїхали у відпустку, діти дякували за те, що захищають Україну. Священик у своєму виступі, зокрема, сказав: «Хтось дозріває у 10 років і відповідає за свої вчинки. Хтось у 15, 20, 50. А дехто помирає, так і не зрозумівши, що він помирає дитиною. Бачимо, якими дозрілими стали наші хлопці, які воюють на сході. А з ними і наша Україна». Священик подякував дітям, які прийшли на цю зустріч. Бійцям важливо знати, заради кого борються. На дитячі листи на фронті чекають найбільше. «На наше покоління випало відбудовувати те, що знищила радянська влада. На ваше — своєю кров’ю скроплювати нашу неньку-Україну», — додав священик.

«Ми не повинні зупинятися. Не можеш бігти — треба йти, — сказав у своїй промові волонтер пан Роман. — Не можеш йти — повзи. Не можеш повзти — рухайся. І перемога буде за нами». Зал вибухнув оплесками. Пан Роман щотижня їздить у зону АТО. Раніше служив за контрактом у Німеччині. Кілька років жив в Єрусалимі (іконки, привезені зі Святої землі, рідні серцю, пан Роман подарував «кіборгам». — Авт.). Бачив війну зблизька. «Три тижні тому ми заїхали з боку Горлівки, у лісі побачили наших бійців, — розповідав він. — Це були всі донецькі хлопці. Їм від 17 до 21 року. До них ще жоден волонтер не приїздив. Одягнені, хто у чому. Кілька наметів і купа техніки. Коли розвантажили для них допомогу — теплі речі, продукти, вони очам своїм не повірили. До того часу їли лише кашу на воді».

До дітей звернувся колишній воїн УПА Євген Черкас. Голос літнього чоловіка тремтів, і водночас він дуже тішився, коли побачив стільки дитячих очей, які захоплено слухали його розповідь. «Настав час, і фашистська ідеологія пропала, — сказав пан Євген. — Так само пропаде і московська імперія, яка тримається на кремлівській агентурі». За його словами, боротьба за Украї­ну ще не закінчилась. Хлопці, які служать на сході, добре це розуміють. «Пам’ятаю 41-й рік. Що у Бібрці творили енкаведисти. Вони живих людей, українців, пхали у баняк з окропом. Так хотіли знищити українську націю. Світ у таке не міг повірити», — розповідав пан Черкас.

Директор Бібрської школи цитувала поетесу Ліну Костенко, яка писала: «Всі історії пишуть на столі. Ми ж пишемо кров’ю на своїй землі». «І ці слова актуальні у наш час. Україна була подарована нам Богом. І ми, вочевидь, не оцінили той Божий дарунок. І зараз мусимо платити за нього кров’ю...». Директор школи показала дітям прапор з автографами «кіборгів», які захищають Донецький аеропорт. Цей прапор передав колективу школи випуск­ник, військовий кореспондент Віктор Ануфрієв.

До дітей вийшов боєць-доброволець батальйону «Айдар» Ярослав. Він був сотником Майдану, а коли на сході почалися заворушення, поїхав туди. У той час на Донбасі якраз пожвавились сепаратистські настрої. Зброї у хлопців практично не було, крім кількох пневматичних і травматичних пістолетів. Згодом був поранений. Коли лежав у шпиталі, дружина народила... четверту доньку! Зал вибухнув оплесками.

Познайомилася я у Бібр­ці з сім’єю патріотів, навколо якої гуртується громада цього містечка. Пан Олег (він «айтішник») був ведучим у школі під час зустрічі дітей з військовими. А його дружина Оксана Довгаль у той час готувала для бійців «вітамінну бомбу» (суміш кураги, чорносливу, інжиру, горіхів, родзинок, меду, лимона та коньяку). А починали дівчата з плетення маскувальної сітки. Оксана винесла на подвір’я каркас сітки і почала плести. До роботи долучилися сусіди...

На кухні, як у вулику. На столі — цінні інґредієнти: лимони, кошик горіхів... Одна з дівчат «жужить» блендером. Інша вимішує «бомбу». Далі — складають у пластикові коробочки. Усі усміхнені, наче рідні сестри. Пані Алла — родом з Одещини. Ще у 1991-му році приїхала з чоловіком на роботу у Західну Україну. Тут і залишилися. Серед дівчат — українка з вірменськими коренями Гаяне. Дівчина також не сидить без діла. Розпитую Оксану, навіщо їй все це. «У мене однорічна дитина. Я сиджу в декреті. Не можу залишатися осторонь тієї ситуації. А коли ми всі разом щось робимо для солдатів — і на душі легше». Частину продуктів жінкам принесли місцеві жителі, іншу купили самооборонівці. Пан Олег каже, вже починають підключатися сусідні села. У місті є люди, до яких не достукаєшся. Вони кажуть: «Я живу у Бібрці. Навіщо мені той Донбас»...

Познайомилася я також з 22-річним Юрієм. Коли зазирнула йому у вічі, усвідомила: якщо за Україну борються такі хлопці, ми переможемо! Майбутній економіст, інтелектуал і просто гарна людина. Дівчата з Краматорська йому й досі пишуть листи. Юрій служить в охороні Генштабу. Їздить на танку, якому дав ім’я «Козак». Запевняє, зброю українська армія має. Не все так погано. Є і сучасна техніка: танки «Булат» і «Оплот» (з цифровим управлінням). А у бліндажах, як у сауні! «Коли виграємо війну, накриємо святкові столи від Бібрки до Києва», — усміхаються вояки. Дай Боже, щоб так було...