«Знаєте, коли стало страшно? Повернувся додому, зняв камилавку, а малий син просунув пальчик у прострілену діру...»

Починаючи з осені 2013 року, отця Івана Гопка (на фото) дуже рідко можна застати у місті Сторожинці Чернівецької області, де він служить у греко-католицькій церкві, яка навесні була освячена під титулом Всіх Святих українського народу. Бо, пройшовши Майдан від початку і до кінця, духовно підтримуючи молодих людей у Києві (як і багато інших священиків), нині він також з нашими солдатами. І це, незважаючи на те, що вдома отця Івана чекає завершення облаштування нового храму, парафіяльного подвір’я, а також чекають дружина і трирічний син. З приводу ремонтних робіт отець Іван жартує: «Та я і сам дивлюся, що робиться біля церкви і думаю собі: “Бардак!”. Я не можу з цим змиритися, але і не маю часу щось з цим робити. І одразу собі кажу, що спочатку нам треба зробити ту справу, найнеобхіднішу — на сході країни. А потім кожен приїде додому і буде залагоджувати свої особисті справи”.

— Ми вирішили віддати нашу церкву під покров Всіх Святих українського народу якраз тоді, коли в країні витав дух національного піднесення, — розповідає отець Іван Гопко. — Майдан, боротьба наших хлопців, смерть за Україну… І ми хотіли, щоб Всі Святі нашого народу опікувалися також кожним вояком, який є на сході. Щоб опікувалися кожним пораненим, скаліченим, кожним вигнанцем, переселенцем, біженцем… Щоб, молячись у цьому храмі, вони, ці святі, були з нами. Але ми не тільки пов’язані — я, церква, наша парафія — з цим Майданом. Ми пов’язані і з попереднім Майданом Помаранчевої революції. Якраз у 2004 році влітку ми заклали фундамент, а восени вже був Майдан, і я поїхав до Києва. Отож наш храм будувався від Майдану до Майдану.

— Отче, наскільки присутність священиків на Майдані допомагала українцям?

— Розповім таку історію. Одного разу в Києві я прийшов на барикаду, після поранення, і запитую, чим міг би хоч якось долучитися до помочі. На що один хлопчина відповідає: “Ви знаєте, отче, ви нічим тут не допоможете, бо є кому робити. Добре те, що ви тут є, що ви тут ходите. Ми вас бачимо, і нам вже легше”. І я собі думаю, справді: вони молоді, енергійні, і справлялися дуже добре і без нас. Але присутність священика має бути, щоб ці діти не почувалися самотніми, покинутими, щоб відчували себе потрібними.

— В Інтернеті є те вже знамените відео, де ви на Майдані благословляєте наших хлопців фактично під кулями. Скажіть чесно, було страшно?

— Якось не зауважив того страху, правда. Один отвір на шапці, другий — на комірі куртки. Ну, один міг бути випадково, але два — точно, певно, не випадковість. Ясна річ, що Боже провидіння врятувало. У мене вдома кажуть: “Стрілець кулі посилає, а Бог кулі носить”. Вже влітку, коли я перший раз поїхав на схід, на базі АТО бійцям вручали нагороди. І приїхали бійці колишнього спецпідрозділу “Беркут”. А ми в той час на базі зробили невеликий намет-каплицю, це між Ізюмом і Слов’янськом. Я закінчив відправляти Службу Божу і чую, як один із “беркутівців” каже іншому: “Я його точно пам’ятаю, це той піп, якого я бачив на Грушевського”.

— Були речі, які на Майдані вразили вас по-особливому?

— Мене вразили глибока віра народу у свої сили і уповання на Бога. Я бачив молодечий запал тих людей — це неможливо описати словами. Коли мене поранили, привели у Будинок профспілок, де із тенісних столів були облаштовані операційні. Рука посічена, на нозі стріляна рана, на обличчі кілька порізів. Лежу і бачу, біля мене на сусідньому операційному столі поклали чоловіка, в якого з тіла стирчав просто болт. Але я бачу, що він не переймається за свою рану, а здивовано дивиться у мій бік, мовляв, невже це я лежу зі священиком на одному операційному столі! Дуже мене вразила жорстокість деяких “беркутівців”, які лаялися, кидалися на людей, на священиків. На мене накинувся один “беркутівець” із Сімферополя, а між нами став звичайний простий полковник міліції і каже: “Отче, йдіть звідси”. А вище по Інститутській — маса людей, які кричать про допомогу, і тече кров, і я стою у тій крові. І той «беркутівець», і цей полковник… Я це бачу, все розумію, але сприйняти цього не можу. Мозок не сприймає того, що бачать очі. І крик жінки: “Батюшка, рятуйте”, а її б’ють по плечах. Вона падає, накривається моєю єпитрахилью, тягне на себе підрясник…

— Отче, як минає день священика у зоні Антитерористичної операції?

— По всякому минає… Ось, наприклад, такий день: дощ, цілу ніч дощ, п’ята година ранку, сумки ледь не плавають у наметі. Заходять хлопці, будять крайнього: “Батюшка тут живе? Треба, щоб посвятив машину, бо у нас виїзд”. Встаю, накидаю військовий одяг, єпитрахиль, беру молитовники, свячену воду. Йду по болоті, траві, лісі. Благословляю воїнів на війну. Освячую БТРи, зброю, їжу… Все, що у них зі собою. Бо у тих БТРах вони і їдять, і сплять. Своєю присутністю я показував цим хлопцям, що вони не самі, з ними — Церква і Бог. Вони приходили до мене і просили: «Отче, помоліться за мене». Або: «Помоліться за мого друга, який загинув під Іловайськом». Я шукав якийсь пеньок, накривав його білим обрусиком, клав на нього хрест, запалював свічечку і правив Літургію. Це заспокоювало бійців. Та найбільше мене вразили медики. Коли приїхав до них, зайшов до намету і побачив, що вони сплять на ношах, червоних від засохлої крові. Виглядало, ніби вони ставляться до цього байдуже. Та коли почали сповідатися, я зрозумів, що це не так. Деякі мучилися, що не могли врятувати всіх поранених.

— Часто спостерігали за тими молодими хлопцями, котрі віч-на-віч зіткнулися зі смертю?

— Дуже важко дивитися на цих молодих людей, бо за віком вони мені діти… Вони в такому молодому віці переживають війну. І ця війна буде з ними завжди — на роботі, коли вони повернуться до праці, вдома з дітьми, коли вони спатимуть… Як може закінчитися війна для молодого хлопця, якому 18 років, а його товариша на очах розриває навпіл? Для хлопця, який збирає частини тіла свого товариша? Та, на великий свій подив, я побачив у них величезну надію і безмежну віру. Я бачив очі тих дітей, які були спокійні і впевнені, як дорослі. Наші воїни перед боєм часто приходили до мене сповідатися. Можливо, в мирній ситуації вони б ніколи не зважилися на таку відверту сповідь, а тут розуміли, що вона може бути останньою. Дехто після бою перебував у стані повного заціпеніння. Ми з психологом працювали з хлопчиною, який вийшов з Іловайського котла. Він дуже переймався тим, що його батькам повідомили про його смерть, і вони не знають, що він живий. Бувало, що на будь-який незрозумілий звук бійці падали на землю, закривали голову руками і кричали: «Гради». І мене тягнули донизу, просили: «Лягайте, батюшко, бо стріляють». А це був просто вихлоп автомобіля...