Донька знайшла рідну матір через 65 років

Не знала, що її дитину разом з іншими сиротами вихователі врятували. Устина Іванівна після смерті чоловіка жила самотньо, дітей не мала. Раптовий дзвінок від загубленої доньки і запрошення в гості літню жінку приголомшили…

Завагітніла у Німеччині

В Устини Іванівни вдома навіть телефону не було. Про те, що її розшукує донька, повідомили працівники однієї з державних структур і домовились про телефонні переговори з Інною.

Ноги старенької підкосилися, руки затремтіли. «Цього не може бути, — вимовила, поклавши слухавку. — То помилка. Моя донька загинула».

…19-річну Устину забрали на примусові роботи до Німеччини з Івано-Франківщини, де жила разом з батьками. До початку війни сусіднє село заселяли німецькі сім’ї. З початком Другої світової почали покидати оселі та втікати до Німеччини. Примусово забрали зі собою і Устину.

Пригадує, як їхала в невідому країну на возі разом з родиною німця, у якого працювала її сестра. Кордон перетинала під чужим іменем. Тільки-но дісталася Німеччини, переписалася на своє прізвище.

— Привезли нас у Берлін, — пригадує жінка. — Потім повезли в інше місто. Жили в бараках. У кімнаті нас було четверо. Ліжка — у два яруси. Я разом з іншими українцями працювала на заводі, виготовляли якісь деталі. Від зорі до зорі стояла за верстатом, після зміни аж в очах темніло, голова паморочилася. Платили найманим працівникам п’ять німецьких марок на тиждень. Різниці між українськими та німецькими робітниками не робили. І вони, і ми харчувалися у заводській їдальні. Подружилася на підприємстві з німкенею. На Великдень вона спекла мені паску. Я добре говорила по-німецьки. Робітники цікавилися, де навчилася мови. Казала — у школі.

Остарбайтерам «крутили» у клубі кіно. Дозволяли ходити до церкви. Доля звела її з таким же українцем-остарбайтером, як і вона. Жінка воліє не згадувати чоловіка, який запросив її прогулятися. Його імені і звідкіля родом точно не знає. Хтозна, можливо, біль та образа змушують жінку стирати з пам’яті подробиці, пов’язані з тим чоловіком?! Більше ніколи його не бачила.

Замість дитбудинку — згарище

Устина завагітніла. Начальство підприємства допитувалося, хто батько майбутньої дитини. Їй нічого не зоставалося, як сказати правду. Земляк-остарбайтер виявився негідником, заявив, що дитина, яку Устина носить під серцем, не його. А жінка була гордою: «Виховаю без тебе».

У 20-річної Устини народилася донечка. Півроку породілля разом з немовлям пролежала в лікарні. Давалася взнаки виснажлива праця на заводі, тим більше — під час вагітності. Жінку перевели на легшу роботу. Вирок лікарів — Устина більше ніколи не матиме дітей.

Оскільки працювала від зорі до зорі, донечку змушена була віддати в дитбудинок. Навіду­валася до неї у вихідні, часом — перед тим, як іти на роботу.

Прийшла навідати доньку (Інні тоді було два рочки), а на місці дитячого будинку — згарище. Очевидці сказали, що в будівлю влучила бомба, всі діти загинули.

Устина разом зі знайомою німкенею втекли з міста аж за Берлін. У невеликому містечку подружжя німкені та українця допомогло влаштуватися на швейну фабрику.

По війні Устина повернулася на Івано-Франківщину до батьківської хати. Вийшла заміж і щасливо прожила з чоловіком 20 літ. А Інна виховувалася у двох німецьких сім’ях. Вийшла заміж за австрійця, переїхала до нього на батьківщину. І ось через 65 літ Інна зателефонувала… з Австрії.

Перша зустріч була прохолодною

...Устину Іванівну донька зустріла біля потяга. Приїхала на вокзал власним автомобілем. Обнялися. Заплакали. Між ними стояла пам’ять війни, біль несправедливості. Поїхали у комфортабельний будинок австрійської родини. Інна познайомила матір з двома її онуками та правнуками. В розмові з донькою перед Устиною Іванівною розкрилася правда.

— Інна розповіла, що перед бомбардуванням дитбудинку дітей перевезли до іншого міста, — Устина Іванівна ледь стримує сльози. — Всіх вихованців врятували. Після війни Інну удочерила бездітна німецька сім’я. Коли названа матір померла, опікунська рада не дозволила, аби дівчинка жила з вітчимом, і віддала на виховання іншій бездітній німецькій родині. Там Інна жила до одруження.

Розшукати матір в Україні Інні допомогла знайома німкеня. Підняла архівні записи, до пошуків підключила громадські організації. Бар’єром до пошуків Устини Іванівни стало те, що після заміжжя вона змінила прізвище і виїхала з чоловіком в іншу область.

— Моя донька вчителювала, викладала німецьку мову, — каже пані Устина. — Свого імені Інна не змінила. Казала, що вона — німкеня українського походження. Онуки, поки я три тижні в них гостювала, називали мене «бабунею». Інна, на жаль, нездужає: погіршився зір, перенесла кілька операцій, має астму. Тому й не змогла приїхати до мене в Україну. Час від часу телефонує, пише листи і надсилає сімейні фотографії. От онуки кілька разів у мене гостювали.

Розмовляючи з Устиною Іванівною, дуже хотілося зрозуміти, що вона відчувала під час першої зустрічі з донькою. Адже знала, що Інна — її кровна донька. Та чи визнало це материнське серце?

— Ми з Інною мов дві зболені душі, яких об’єднує пам’ять війни, — каже пані Устина. — Я запам’ятала її дворічною, а зустрілася з жінкою, яка вже має онуків. Розуміла, що переді мною — донька, в жилах якої тече моя кров... Але минуло більш ніж півстоліття. Великий відлік часу має здатність стирати почуття. До того ж я давно змирилася з думкою, що доньки немає серед живих. Мабуть, тому внутрішньої прив’язаності до неї, на жаль, не відчула. Наша перша зустріч була прохолодною.

Замість епілогу

Нещодавно дізнаюсь: Інну терзало сумління, що хвороблива 86-річна матір живе в Україні одна-однісінька, ледь виживає на мізерну пенсію. Переконала Устину Іванівну переїхати до неї в Австрію, мовляв, родина буде доглядати її, покаже найкращим лікарям.

Старенька переїхала до доньки. «Не для того, мамо, я знайшла тебе через півстоліття, аби на старості залишати в убогості і на самоті», — сказала донька.