«Називали «бЕндеровкою» – за те, що я за єдину Україну»

Історія цієї родини схожа на тисячі інших. В один момент зібрали дітей і документи, зірвалися з обжитого місця і поїхали зі зони бойових дій. У Наталії Запорожченко у Донецьку було все: власне помешкання, престижна робота у Донецькому університеті, посада викладача і звання кандидата медичних наук...

Та усе це виявилося не таким цінним у житті, як безпека дітей. Тож, посадивши в автівку 12-річного сина Дмитра, ще зовсім маленьку Даринку і кота, вони з чоловіком поїхали до Львова.

- Чому саме до Львова?

— Це було рішення нашого сина. У нас був вибір: Харків, Київ, де на мене чекала робота в ОХМАТДИТі, і Львів. Друзі у Львові нам винайняли помешкання, але не гарантували роботи. Ми з чоловіком сумнівалися, а син сказав: “Хочу жити у Львові”.

15 квітня Наталії Запорожченко, яка була на курсах у Киє­ві, зателефонувала мама зі Слов’янська і тремтячим голосом розповіла, що сепаратисти захопили міліцію і міську раду. Як могла, заспокоювала, мовляв, тримайтеся, все минеться. Он у Києві уже все спокійно... Отримавши сертифікат про закінчення чергових курсів, повернулася додому, у Донецьк, зібрала дітей і поїхала до батьків. Та коли дорогою побачила блокпости, зрозуміла — не буде тут миру. Дехто радів, мовляв, нарешті здійсниться мрія жити у складі Росії...

— У вас не було такого бажання?

— Ніколи! Люблю Україну до глибини душі, бо це земля, на якій я народилася. І нехай хто би що казав і переконував мене, добре знаю: мачуха ніколи не стане рідною мамою. Коли у себе на батьківщині казала, що я — за єдину Україну, мені дехто навіть з друзів казав: ти “бЕндеровка”.

А дехто у вічі погрожував. У Донецьку працювали російські канали, які показували, що українці “такі-сякі”, а “ми у Росії — найкращі в світі”. Нормальній логіці люди перестали вірити. Я програла пропагандистську війну телевізору. Мені погрожували фізичною розправою. А мого батька, який також двома руками за єдину Україну і допомагав українській армії, оголосили ворогом Донецької народної республіки, спалили його деревообробний комбінат і по­обіцяли вирізати всю родину. Довелося покинути рідні землі.

У дитинстві Наталія двічі була на екскурсії у старовинному місті Лева. Ще тоді захоплювалася його архітектурою і вузенькими вуличками. Каже, Львів підкорив її не лише красою, а й інтелігентністю. А чоловік Наталії не вагався ані секунди стосовно Львова, бо він тут народився. Навпаки, пишався, що син вибрав місто його дитинства.

— Коли ми виїжджали з Донецька, сепаратисти нас зупиняли мало не через кожні кілька мет­рів. Доводилося постійно відкривати багажник. Ніколи не забуду зверхнього хамського ставлення до нас. Не зважали на те, що за кермом — жінка, а у салоні двоє дітей. Коли минули їхні пункти пропуску, нас зупинили солдати української армії. За інерцією знову відчинила багажник.

Ввічливий хлопчина здивувався, мовляв, ми і так бачимо, що їдуть мирні люди. Ми минули блокпост, і мій син видихнув: “Ф-фу... Мамо, а тут ніби і не було війни”. Ми довго їхали, часто зупинялися, але страху уже не було.

Облаштувавшись на новому місці, почали шукати роботу. Дала оголошення у газету: “Кандидат медичних наук, доцент кафедри реабілітології Маріупольського університету, доцент Донецького медуніверситету шукає роботу...”. Думала, поки запропонують щось гідне, зможе заробити хоч якісь гроші.

Наталія — психолог, давно займається тілом, добре знає його будову зсередини, вміє ставити діагнози як лікар... Прочитала оголошення, що центр холістичної медицини “Лелека” шукає спеціаліста.

— Коли хотіла показати власниці “Лелеки” свої дипломи, вона мене зупинила: “Не треба. Зробіть моїй доньці масаж. Це і вирішить усі питання”. Лише через кілька тижнів розповіла Світлані, звідки я приїхала. З першого дня жодних претензій, що розмовляю російською, до мене нема. Хоча вчуся і намагаюся говорити українською.

— Син знайшов друзів?

— Найголовніше, що не боїться виходити на вулицю. За будинком, у якому винаймаємо помешкання, є великий майданчик. Там хлопці грають у футбол. Дмитро вільно розмовляє з ними російською, і ніхто його за це не б’є, як показує у Донецьку російське телебачення.

Батьки Наталії жодного разу не були у Західній Україні. Цього року доля їх вперше закинула у Бродівський район. “Наталю, — казала мама, — завжди вважала себе гостинною господинею. Але так, як мене тут приймають, зрозуміла, що я — не така гостинна”. Та за два тижні батьки повернулися у Слов’янськ. Батько Наталії Запорожченко не міг більше залишатися тут, коли у нього вдома вбивають мирних жителів, спалюють і зносять у повітря цілі господарства.

— Вирішили залишитися тут назавжди?

— Наразі не можу впевнено сказати. Мені тут більше подобає­ться. У Львові відчувається, що живемо у Європі, тут інший менталітет. Не кажу, що було погано у Донецьку, але тут мені краще. Чула колись: якщо приїхати до Львова і не поїхати відразу, то залишаєшся назавжди.