«Пробач мені, мамо, але мусимо стояти до перемоги»

18 липня Андрієві Корчаку мало би виповнитися 50 років. Він не дожив до свого полудня віку п’ять місяців, бо сліпа “тітушківська” чи “беркутівська” куля вцілила йому у скроню. 18 лютого він поклав життя за вільну Україну і став Героєм Небесної сотні. Його прізвище у цьому скорботному списку загиблих стало сьомим.

Андрій, Юрій і Ольга (зліва направо) відсвяткували мамин ювілей. Андрій свого не дочекався...

Коли Андрій востаннє виїжджав до Києва, був не зовсім здоровим. Застудився у попередні рази. Та й мама, Дарія Яківна, нездужала, просила сина хоч кілька днів ще побути вдома. Ніби відчувало материнське серце, що цього разу її Андрійко вже не повернеться... Просила-благала, бо саме у той час на київському Майдані був її старший син Юрій. Але Андрій не міг довго сидіти вдома.

— Він жив тим Майданом, — зітхає Дарія Яківна. — Набрався там такого революційного духу, що зупинити його було неможливо. “Пробач мені, мамо, але мушу їхати. Мусимо стояти там до перемоги. Все буде добре”, — це були останні його слова. За два дні до трагедії Андрійко мені зателефонував і сказав, що Юра вже поїхав додому, переживав, щоб я сама не залишалася в хаті. Був добрим сином — підтримкою, порадником, лікарем і господарем.

Син переконував, що 18 лютого буде мирний похід до Верховної Ради.

Старший син Юрій планував ввечері виїжджати знову до Києва. Кілька разів телефонував Андрієві, але раптом зв’язок обірвався. “Абонент поза зоною...”. Набирав номер раз за разом, але абонент і далі залишався поза зоною. Після 15-ї години незнайомий чоловічий голос, що назвався медбратом, відповів: “Вашого абонента реанімують...”. А ще через півгодини Юрій довідався, що їхня родина осиротіла — Андрія більше нема.

У квартирі, де жив Андрій Корчак з мамою, усе залишилося так, як і було при ньому. На килимі висить маленький синьо-жовтий прапорець, який Андрій привіз з Майдану і пожартував: “Коли мене нема вдома — він замість мене”. От і залишився той прапорець замість нього назавжди висіти у маминій кімнаті. Дарія Яківна в Андрієвій кімнаті нічого не чіпає. Навіть та куртка, у яку був одягнутий у день загибелі її син, омита його кров’ю, навічно спочила у шафі. Гирі, будівельні інструменти, гайки — усе залишилося так, ніби господар вийшов з дому і от-от має повернутися. На полицях багато книжок, бо любив Анд­рій читати у вільну хвилину. Хоча вільних хвилин у нього майже не було. Бо був безвідмовним. Будували церкву — Анд­рія просити не треба було. Сам попросився у будівельну бригаду. У Львівській політехніці отримав фах будівельника. Коли іншим платили гроші за роботу, — Андрій своєї долі не брав. Багато стриян запрошували Андрія на будівництво власних осель. Казали, так до міліметра точно виміряти може лише Андрій Корчак.

В Андрія було велике серце. Хоча своїх дітей не мав, всю батьківську любов віддавав племінникам — Оленці та Богданчикові. “Богданові Андрій був хресним татом, — витирає сльози молодша сестра Ольга. — Сам любив до нестями Україну і вчив моїх дітей бути гідними своєї країни. Дарував історичні книжки, казав: щоб любити свою країну, треба знати її історію. Хотів, щоб Богдан займався спортом. Подарував йому боксерську “грушу”.

Для сусідів з будинку був паличкою-виручалочкою. Треба комусь тиск поміряти — йшли до Андрія. Укол зробити? Просили Андрія. Взяв під опіку стареньку самотню сусідку з третього поверху. Жінка після інсульту, майже не бачить. О 7-й ранку щодня варив кашу, відносив їй, допомагав в усьому як рідний син. Коли Андрія не стало, бідолашна не раз запитувала: чому не приходить?

— Ми пожаліли її, — зітхає Дарія Яківна. — Вона має хворе серце. Сказали, що Андрійко одружився і виїхав звідси. Все переживала, чи добру дружину собі взяв. Але не могла повірити, що Андрій поїхав і не попрощався з нею. Довелося сказати правду...

Андрія Корчака ховали у вишиваній сорочці і строгому костюмі. З вервицею на руці, з якою загинув. Він виглядав як наречений, якого ненька зібрала до шлюбу. Людей прийшло так багато, що від першого до п’ятого поверху не було вільної сходинки.

— Андрійко їздив і на Помаранчеву революцію, — каже згорьована мати. — Розчарувався. Вірив, що другий Майдан переможе. На день-два приїжджав додому, то телевізор у нас працював цілодобово. Наступного дня вже біг записуватися на автобус до Києва. Казав, “на дивані перемоги не здобудемо”. Ми з моїм покійним чоловіком Богданом були членами молодіжної ОУН. Батько мій, священик Яків Боровик, також потерпів від совєтського режиму і був репресований. Мене, студентку медичного інституту, забрали у большевицький концтабір на першому курсі. Я відсиділа п’ять років, мій чоловік — десять. Хоча й казала своїм синам, щоб були обережні там, у Києві, а в душі — гордилася ними. Виховала справжніх патріотів.

Бог забирає кращих. Забрав у Вічність Андрія Корчака. У пам’яті людській він залишиться назавжди Героєм Небесної сотні. Його іменем назвали вулицю, що веде до школи, у якій навчався. На фасаді школи встановили меморіальну дошку, а в кабінеті історії школярі виготовили стенд, присвячений “десятнику” третьої Стрийської сотні Андрієві Корчаку.