«По нашому місту розгулюють російські військові з автоматами...»

Санаторій «Джерело» у Пущі-Водиці розташований у мальовничому куточку столиці: навколо сосновий ліс, водойми. Раніше тут оздоровлювалися працівники «Київводоканалу», доки на перспективний об’єкт не поклала око сім`я Януковича. У 2011-му державну будівлю продали одному з поплічників президента-утікача за 2,5 млн. гривень. З того часу нога простого смертного туди не ступала… Після втечі Януковича зник і власник санаторію. До середини червня тут, крім директора і бухгалтера, нікого не було. А коли сюди заселилася перша партія біженців, зникли і вони, прихопивши з собою всі печатки та документи.

Уникають слова «терорист»...

«16 червня ми розконсервували приміщення санаторію і прийняли рішення про прийом біженців, — розповідає волонтер-комендант табору біженців Костянтин Мельник. — Нині у нас 162 людини, з яких 61 дитина». Утікачам зі сходу допомагають волонтери. Київська влада лишень ставить палиці у колеса: погрожують відімкнути воду, газ і електроенергію. «У нас критична ситуація. Підприємство не працювало, не були виділені ліміти і не споживалися електрика, газ і вода. Тепер споживання різко виросло. Ми надіслали листи у всі комунальні служби з проханням перенести оплату хоча б на кілька місяців. Але нам повідомили, що на початок липня заплановане відімкнення санаторію від газу. Волонтери допомагають чим можуть, а до чиновників не достукатися», — зазначив пан Мельник.

Поки столична влада «воює» з біженцями, ті дякують Богу за прихисток, хай навіть буде без благ. Після пережитого бояться називати свої прізвища, фотографуватися. Пояснюють, у них на сході залишилися родичі, а зайві одкровення на публіку можуть становити їм смертельну загрозу. Під час розмови уникають слова «терорист», а про те, хто саме вбиває мирних мешканців та знищує міста, кажуть, що й самі не розуміють, хто і в кого стріляє.

«Народжувала під звуки автоматних черг»

Луганчанка 30-річна Ірина приїхала до Києва з двома дітками — 4-річним Ромчиком та Веронічкою, яка з’явилася на світ 20 днів тому. Дівчинка народилася у Луганську під звуки вибухів гранат та автоматних черг. Через тиждень після пологів мама взяла двох діток і вирушила у пошуках безпечного місця. «Ситуація загострювалася, — розповідає Ірина, — але на останніх термінах вагітності не наважилася кудись їхати. У ніч, коли почалися перейми, саме брали прикордонну частину, канонада не затихала до ранку. На світанку ледве доїхали до пологового будинку. Коли виписувалася, біля пологового почалася стрілянина».

Перекантувавшись тиж­день у квартирі із заставленими мішками із землею вікнами, молода мама вирішила не ризикувати життям малюків і взяла перший-ліпший квиток на потяг до столиці. «На вокзалі люди брали квитки у будь-які напрямки, — продовжує співрозмовниця. — Там усі жили кожною хвилиною, до кожного звуку прислухалися — невідомо, куди влучить снаряд».

Зараз Ірина з дітьми почувається у безпеці. Їм виділили двомісний номер із душем та туалетом. Маленьку Веронічку волонтери та небайдужі люди задарували речами. Півкімнати заставлені коляскою, килимками для розвитку, іграшками, солодощами, пакетами з одягом.

Попри турботу та увагу людей, смуток не сходить з обличчя Ірини. У Луганську залишилися мама та чоловік...

«Не хочу воювати — по той бік всі мої друзі»

17-річний Влад ледве вирвався з самого пекла — Слов’янська. Хлопцем-сиротою опікувалися бабуся та дідусь, які навідріз відмовилися покидати рідну домівку. До столиці юнак приїхав із тіткою та дядьком. «Всю ніч стріляли, під ранок затихло, — згадує ніч перед від’їздом Влад. — Дядько взяв машину, сіли й поїхали. Блокпости проминули без проблем. Потім бабця телефонувала, казала, що, коли обстрілювали аеродром «Смольний», то втекли у сховище».

У дядька Влада, пана Олексія, більш трагічні спогади. Чоловік ледве не загинув, коли проїжджав автівкою по мосту, який зненацька почали бомбити. «Машина ледве не зірвалася, — голос у чоловіка тремтить. — Через півгодини всією сім’єю виїхали на Київ». «Ми стали бомжами, — долучається до розмови дружина Валентина. — Удома займалися невеличким бізнесом, мали квартиру. Звісно, хочеться додому, але поки там таке твориться — ні ногою».

30-річний Іван Рогов із дружиною, півторарічним сином та собакою Жужею приїхали у Київ з Єнакієвого. Перш ніж потрапили до санаторію «Джерело», тиждень поневірялися по тимчасових прихистках. «Тут нас поселили до урегулювання особистих питань, — каже глава сімейства. — Думаю, три місяці вистачить, щоб знайти роботу і облаштуватися у столиці. Звернувся по допомогу до київського бізнесмена, то він запропонував роботу на будові за 150 гривень у день. Нехай сам працює за такі гроші».

— Не було думки лишитися на сході і воювати за Батьківщину? — цікавлюся.

— Не можу йти воювати. Хочу, щоб усе було мирно, я ніколи нікого не кривдив. Навіть якби мені погрожували, не зміг би вистрелити.

Під час розмови Іван, у якого всі руки в татуюванні, зізнався, що раніше мав проблеми із Законом…

Не може похвалитися великим патріотизмом і ровесник Івана Євген, який з п’ятирічною донькою прибув у столицю зі Слов’янська. Дружина ж подалася у біги в Феодосію. Чоловік воювати не хоче, більше переймається тим, як підняти бізнес з керамікою, яким займався у рідному містечку, у Києві. «Воювати не хочу, — каже. — По той бік всі мої друзі. Як я можу у них стріляти?!».

Подружжя пенсіонерів із Сіверськодонецька — 81-річний пан Олег та 69-річна пані Олена — стали біженцями випадково. Наприкінці квітня приїхали у столицю до доньки з онуком погостювати, а довелося залишитися на невизначений термін. «Коли їхали звідти, обстановка була ще більш-менш нормальна, — ділиться пані Олена. — Та після псевдореферендумів побоялися, що може повторитися кримський варіант. Тепер там вже стріляють. По місту розгулюють російські військові у камуфляжах, з автоматами. Нещодавно звідти приїхали нажахані свати. Розповідають, що жити стало просто неможливо. Сват, який нещодавно переніс інфаркт, вийшов за хлібом. Біля магазину побачив двох військових у масках з автоматами, а на землі — п’ятеро людей із руками за головою. Військові з кавказьким акцентом наказали і йому лягти на землю. Той ледве вирвався з рук бандитів. 17-річного онука моєї знайомої так звані ополченці силою забрали з квартири, наказали воювати на їхньому боці».

«Сподіваємося, зможемо повернутися додому вже цього літа, — каже пан Олег. — Під час Другої світової війни був в евакуації у Казахстані. Тоді малим тікав, а тепер, на схилі літ, знову доводиться тікати».