Побралися воїни: він — із-під Львова, вона — з-під Донецька

Минулої неділі у Свято-Успенському храмі міста Миколаєва, що над Дністром, отець Роман Сотник давав шлюб двом військовим: фельдшеру сил Протиповітряної оборони Алісі й молодшому сержанту 103-ї Окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Роману. Вона — з Донеччини, він — із-під Львова. Два закохані серця із різних полюсів України знайшли одне одного на війні. Стали одним цілим. А ще кілька років тому відстань між ними вимірювалася океаном, вісьмома тисячами кілометрів…

Самоутверджувався у Канаді

Роману Каришину нині 28. А у 17 років, після закінчення школи, він на запрошення бабусі Галини Ганущак, вправної кравчині, вельми життєрадісної, позитивної людини, що жила у Канаді, перебрався у Торонто. Юнак дуже хотів свободи, самостійності, са­моутвердження.

У канадському приватному коледжі освоював ази бізнесу. Щоб не сидіти на шиї у бабусі, яка взялася оплачувати науку і про­життя внука, після занять підпрацьовував на будовах: мурував, штукатурив, вставляв підлоги, а ще прибирав у супермаркеті, до­ставляв їжу. Перед тим, як отримати роботу за фахом, працював клерком на складі ме­блів. Паралельно заочно навчався у Львів­ському університеті бізнесу і права. З таким багажем знань і досвіду без проблем вла­штувався аналітиком у фінансовий департа­мент страхової компанії. Молодого українця там цінували.

На чужині у Романа була пре­красна робота з високою плат­нею, помешкання із джакузі й спортзалом, машина, друзі. В Україну надсилав посилки бать­кам і молодшому братові. Час­тину своїх заробків відкладав для подорожей по світу. Мав усі шанси отримати ПМЖ (постійне місце проживання). Але чогось у його комфортному житті таки бракувало. Прагнув змін. І піс­ля семи років у Канаді вирішив повернутися додому. Друзі-іно­земці відраджували його, каза­ли: «Даємо тобі рік часу — і по­вертайся! Чекаємо!».

У лютому 2021-го Роман уже був у рідному Миколаєві. Від­разу почав шукати собі занят­тя, хотів відкрити власну спра­ву. Приглядався, чим цікавиться місцева молодь: знайомі тор­гували машинами, відкривали ресторани, цікавилися крипто­валютою…

— А я, до певної міри — футу­ролог, — каже Роман Каришин. — Мене захоплюють наукова фантастика, космос, штучний інтелект. Водночас цікавило цифрове мистецтво. Планував відкрити у своєму місті відпо­чинкову зону з приладами вір­туальної реальності. Хотів роз­почати благодійний проєкт, що ставив за мету розв’язати про­блему бджіл, які в останні роки масово гинуть через хвороби й надмірне використання хімпрепаратів. Ці крилаті трудівни­ці допомагають нам жити, запи­люють 80% рослин і тим самим годують планету, є вкрай важли­вими для нашої екосистеми. Ве­ликий Ейнштейн колись казав: людство зникне через два роки після того, як загинуть бджоли…

— Американський міколог Пол Стемец дослідив, що гриби-тру­товики можуть рятувати бджіл від вірусів, — продовжує Роман. — Створив такі мінібудиночки із цими грибами — хворі бджо­ли прилітають туди і успішно лі­куються… Я теж загорівся цим задумом, хотів, щоб і українські пасічники мали здорових бджіл, а наші аграрії - високі урожаї від запилених ними рослин. У січні 2022-го уже взявся працювати над цим проєктом. Але його до­велося відкласти: у лютому роз­почалася велика війна.

«Обмежено придатним» попросився на фронт

24 лютого Роман із другом Тарасом Гнатівим зранку їха­ли повз ТЦК у Миколаєві й по­бачили черги добровольців, які зібралися на фронт. Перегово­рили з товаришем на цю тему. Поцікавилися, що потрібно для того, аби записали до війська. Тим часом телефон розривався від дзвінків із закордону: друзі з Канади, Мексики просили Рома­на всією сім'єю якомога швид­ше виїжджати з України, обіцяли прихистити у себе.

Увечері того дня вдома була сімейна нарада із цього питання. Першим взяв слово батько. Ска­зав, що ніхто нікуди не поїде: 13 років власними руками будував свою хату — і що, тепер кинути це напризволяще? Нізащо! Молод­ший син теж сказав, що не думає про закордон.

А наступного ранку Роман вирішив іти на війну. У його вій­ськовому квитку записано, що на випадок воєнного стану є об­межено придатним до служби. На те була причина: будучи у Ка­наді, Роман потрапив ДТП, у по­шкоджене плече хірурги встави­ли титанову пластину…

Того дня Роман прийшов до мами на її роботу в перукар­ню і повідомив про своє рішен­ня. Мама саме стригла клієнта — від почутого руки її опустили­ся. Просила не квапитися: може, все воно через день-два вля­жеться, заспокоїться. А син: я не можу сидіти вдома, не можу че­кати!

Тато, почувши про рішення свого старшого, впустив сльозу. Але зібрався із силами, швидко зготував канапки — і разом із мо­лодшим сином провели старшо­го до ТЦК.

— На місці збору в Стрию, — згадує Роман, — офіцери нас кілька разів перепитували: «Чи ви не передумали часом? Ще маєте можливість відмовитися». Залишилися всі. Серед нас було кілька дядьків, старших за 60…

Розпочався вишкіл. Тричі їз­дили на полігон на стрільби. Що­правда, патрони видавали дуже скупо: за весь час я вистріляв лише 33 набої…

Одного дня Роман запропону­вав командиру роти для більшої ефективності навчати новобран­ців на електронних симуляторах бойових дій — про їх придбання домовився зі знайомим. У пей­нтболі стріляють фарбою, а тут — лазерним променем, про влу­чення сигналізує датчик на аму­ніції воїна… Ротний, за плечима якого була АТО, від такої новації все ж відмовився — «нам цього не треба». А як би навики такої вір­туальної стрільби їм пригодили­ся згодом!

«Бабуся не дорікає - пишається мною!»

Бойове хрещення доброволь­ці пройшли неподалік села Пла­тонівки, що біля Лимана. На од­ному березі Сіверського Дінця «орки», на іншому — вони. Треба було втримати позиції. За яки­хось 20 метрів від окопів — гус­тий ліс, територія Національного парку. А в ньому бродять… вед­меді, страуси. Це росіяни роз­громили зоопарк неподалік, і безгоспні тварини розбіглися у пошуках їжі…

— Ніколи не забуду виснаже­них воїнів, яких ми підмінили на цих позиціях, — розповідає Ро­ман Каришин. — Обличчя вкриті шрамами, плямами. Зуби зіпсу­ті. Руки всі у пухирях. Видно, бій­ці довго не мали питної води… Але ці хлопці - молодці! Нас, но­вачків, швидко і зрозуміло вве­ли у курс справи, пояснили, звід­ки чекати найбільшої небезпеки, в якому місці найбільш уразливи­ми є наші позиції…

Запитую у свого співрозмов­ника про найважчий його день за два з половиною роки участі у війні.

— Їх було багато, — каже Роман. — Важко, коли доводилося відсту­пати під суцільними обстрілами російської артилерії. Нестерпно важко, коли втрачаєш близьких друзів. Пригадую 5 травня цьо­го року. Вночі у посадку, де наші хлопці тримали оборону, заїхали російський танк і дві ворожі БМП. Наше завдання — викурити їх звід­ти. Світає. Разом із побратимами беремо повний рюкзак патронів, кишені набиваємо гранатами, на додачу — іспанський гранатомет-трубу. І - на підмогу хлопцям. З нами ротний Андрій Андрійович Сидор, земляк зі Стрия. Каже: я йду першим! Я — з ним. Підповзли до побратимів, які ведуть бій, до­зарядили їхню зброю боєкомп­лектом, разом нищимо «орків». Підбили їхній танк. Дрон коорди­нує наші дії. Я «задвохсотив» од­ного з «орків», забрав в окупанта рацію, автомат. Зняв його шев­рон, а там напис — «Вагнер».

Під час зачистки «зеленки» по нас почав працювати ворожий міномет. Командир роти нака­зує сховатися за деревами. А тут прилітає 120-міліметрова міна. Від вибуху я на кілька секунд «від­ключився», отримав сильну кон­тузію. «Карп» після поранення у живіт кричить: «Я — «трьохсотий»! Затягнув його у безпечне місце. А ротний Андрій Сидор («Малюк») лежить переді мною непорушно. Дивлюся — а він весь білий. Наш друг Микола ще намагається щось з ним говорити. Йому важ­ко відійти від побаченого. Беру рацію ротного і передаю: «У нас — «кава». Цей умовний сигнал означав, що маємо пораненого. А далі - «У нас ще «важка кава» (важкопоранений). Продовжую: «І ще — «кава вистигла». Тобто — боєць загинув. Запитують, хто? «Малюк». На тамтому кінці - шок. Ніхто у батальйоні не вірив, що могла загинути така людина, як наш ротний. Що б там не було, а він завжди з нами йшов попере­ду…

Це був дуже важкий день. Раз за разом прилітають снаряди. Над тобою кружляє російський FPV-дрон — і вибухає. Добре, що у нас є маленька «РЕБка», яка ней­тралізує чужі безпілотники. Три танкові снаряди впали за кілька метрів від нас. Залишили глибо­кі вирви — але, на щастя, не ви­бухнули.

— А були дні приємні? — ста­вимо питання, трохи безглузде, якщо йдеться про війну.

— Приємним був кожен день, коли із бойових позицій ми по­верталися всі…

І ще одне журналістьке запи­тання, можливо, теж недоречне:

— Твоя бабуся Галя, мабуть, до­рікала через те, що ти, Романе, не залишився жити у Канаді?

— Ні, вона пишається мною. Ні­коли не проявляла слабинки. Мо­лилася за мене, вірила.

«Рома нам очень понравился…»

А тепер — про кохання. Його молодший сержант Роман Кари­шин знайшов у… аптеці. Було це так. Під час обстрілу Роман по­шкодив плече. Відпросився, щоб у Харкові його обстежив хірург. Поїхав на ВЛК, лікар виписав мік­стури. Але коли треба було ку­пити їх, дрібний нерозбірливий почерк на рецепті не могла про­читати аптекарка. А тут збоку на­годилося миловидне дівча у вій­ськовому камуфляжі: «Давайте я вам допоможу…».

Це була Аліса. Медик із під­розділу харківської ППО. Розго­ворилися. На пропозицію Романа обмінялися телефонами. Миттє­во знайшли спільну мову. Відто­ді жити одне без одного не мо­гли. Роман намагався знайти будь-який привід, лиш би довше побути разом. Просив свого ко­мандира: ходитиму удвічі-утри­чі частіше на позицію — тільки від­пустіть до Харкова.

— Через сервіс доставки я за­мовляв для Аліси квіти, — зізна­ється воїн. — Будь-які - лиш би були у кошичку. Моя кохана потім цей кошичок хоче ще якось вико­ристати. Вона така господинька! Коли приїжджала, готувала мої улюблені голубці…

У квітні 2023 року закохані в один час спланували свою фрон­тову відпустку. Поїхали до Рома­на додому. Батьки розцілували майбутню невістку. Аліса не спо­дівалася, що зустрінуть її настіль­ки люб’язно.

Настав час і Романові позна­йомитися з ріднею коханої. Із цією зустріччю були певні про­блеми. Якщо відверто, батьки Аліси, жителі Мирнограда на До­неччині, були проти того, щоб їхня доня виходила заміж за вій­ськового. Тим паче, якщо він із західних областей. Батьки ніколи не були на Львівщині, під впли­вом російської пропаганди дума­ли, що галичани є людьми зло­бними, категорично налаштовані проти донеччан…

Роман сказав своїй половинці: перш ніж будемо рухатися далі, обов’язково повинен зустрітися із твоїми рідними. Попросив рот­ного відпустити його на два дні. Аліса переживала за цю зустріч більше, ніж тоді, коли їхала до майбутніх свекра і свекрухи. Але все склалося дуже добре.

Знаючи, що у батьків Аліси, як і у багатьох їхніх земляків, че­рез бойові дії сутужно з харчами, молодята на 6−7 тисяч гривень накупили усіляких продуктів. Зайшли у хату, а там уже було на­крито стіл, на «оглядини» завіта­ли дідусь із бабусею…

— Я прийшов у військовій фор­мі, привітався з батьками, — зга­дує молодший сержант Каришин. — Завелася розмова. Саме був піст. Батьки Аліси, віруючі люди, м’ясних страв не споживали — приготували їх для нас. Погости­лися-порозмовляли ми годинки чотири. А коли їхали додому, на телефон Аліси прийшла SMS-ка: «Рома нам очень понравился».

На дещо упереджене колись ставлення цих людей до себе Роман має своє пояснення:

— Я розумію, як працюють війни, як їх влаштовують. У тому чис­лі - пропагандистські. Багатьом українцям наші вороги нав’язали стереотипи. Батьки Аліси — не ви­няток, мали помилковий погляд на те, що відбувається…

Нині через наближення фрон­ту батьки Аліси виїхали із Мирно­града.

— Куди, в який бік? Ще далі на схід, на окуповані території? — за­питуємо.

— Ні. Облаштувалися у Дніпро­петровській області, туди їх за­просила подружка. Я їм запро­понував переїхати до нас, на Львівщину, до моїх батьків. Не на­важилися. Сказали, що звикнути там їм буде складно.

Шкода, що Алісині батьки не послухали зятя. Їхній доньці «на західній», де перебуває у де­кретній відпустці, живеться до­бре. Торік у Львові вони розпи­салися. Недавно у Миколаєві охрестили свою доню Злату, тут же взяли шлюб. За віросповіда­нням, Роман — греко-католик, Аліса — православна. Свої сімей­ні узи скріплювали у храмі ПЦУ. Аліса подружилася з дівчиною Романового брата, вона була свідком під час розписки і шлю­бу. А у хрещені матері Злати за­просила дружину друга дитин­ства Романа — Марію.

«Сука війна, облиш мою землю!»

Ну, і про вірші. На фронті Ро­мана Каришина потягнуло на поезію. Це було тоді, коли чоти­ри місяці із побратимами жили у лісі. Було трохи вільного часу, і під час перепочинку почали на­роджуватися поетичні рядки. Білі солдатські вірші. Про честь і без­честя, світло і морок, геройство і страх, провини і каяття. Інколи творив прямо в окопах. Паперу і ручки не мав під рукою — писав у смартфоні.

Ці його рядки без рими, без плавного віршованого рит­му. Їхні емоції мають схожість із кардіограмою. У них треба дов­го вдумуватися. Але зрозуміло одне — їх виводила рука моло­дого українця, який марить си­нівською любов’ю до рідної кра­їни, до свого народу, до своєї коханої, до своєї донечки Зла­ти, батьків, брата, бабусі Галі. І саме тому він, людина шляхет­на, вкраплює у свою солдатську поезію перчинки трохи ненор­мативної лексики: «Сука війна, ні принципів у тебе немає, ні кра­плини жалю. Благаю: облиш мою землю!».