«Перед тим, як вийти на мороз, змащую обличчя бджолиним воском…»

У той час, як на сході України прогнозують тридцятиградусні морози, у нас на стовпчику термометра — 10-15 градусів. Людям, які у таку погоду працюють на вулиці, не позаздриш. Журналіст «ВЗ» розпитувала у них, як «не врізати дуба» просто на робочому місці.

Коли йду на роботу, завжди бачу дідуся, який продає мед просто неба. Поруч — ломбард. Час від часу старенький заходить у приміщення (там йому поставили стілець) і гріється. Аби товар «не дістав ноги», стежить за ним через вікно…

Однак так щастить не усім. Побачила на вулиці Коперника хлопця, який пропонував водіям, які застрягли у заторі, прапорці України та Європейського Союзу. Одягнений у шкіряну куртку Ігор розповів, що приїхав з Рахова, вдома роботи немає. Просить за прапорці 15-20 грн. Каже, гроші відсилає на Євромайдан. На мої розпитування, чи не змерз, відповідає: «Коли бігаєш, не холодно!».

Ігор продає водіям, які застрягли у заторі, прапорці України та ЄС по 15-20 грн. Каже, гроші відсилає на Євромайдан.

Крокую у бік Галицького ринку. Дорогою помічаю, мороз та пекучий вітер вигнав з вулиці продавця жіночої косметики, на зупинці не продають устілок… Біля короля Данила немає дядечка зі всякою всячиною: зазвичай він торгує шнурівками, клеєм, якимись аерозолями. На вході на ринок — закутана бабуся. Продає калину. Ягоди як льодяники…

Поруч пані Галина розклала на столі хурму, домашню курку й інший крам. Цікавлюся у неї, скільки светрів одягає на такий мороз. «Давайте порахуємо, — усміхається. — Три, але увесь одяг з натуральних тканин». Запевняє, що їй не холодно. До такої роботи звикла, працює на вулиці 15 років. Найбільше мерзнуть ніс та щоки (обличчя у жінки почервоніло). Ні гарячого чаю, ні кави на морозі не п’є. «Якщо це робити, можна захворіти. Грітися напоями можна лише у приміщенні», — запевняє. Продавець розкриває секрет, як оберігає обличчя від морозу. Перед тим, як вийти на вулицю, змащує його бджолиним воском (невелику коробочку купила на ринку за 25 грн.). «Запах не дуже приємний, але ефект — дієвий».

Неподалік пані Алла продає светри. На ринку стоїть дев’ять годин на день. Жінці 66 років. На критому базарі тепліше, але працювати важче. «Тут хоч ящиків не тягаєш, — каже. — На продукти старих не беруть, максимум 50-55 років. У моєму віці де знайдеш роботу? Тому і тримаю­ся». Щоб не змерзнути, продавці весь час мусять рухатись. Коли покупців немає, щось витирають-прибирають.

Гітарист Орест дуже мерзне у руки. Час від часу розтирає їх, але це нічого не дає.

На вул. Галицькій побачила вуличного гітариста. Капюшон від куртки закриває його обличчя. Пан Орест три роки не може знайти роботу (раніше грав у ресторані). Аби прогодувати родину, мусить працювати ось тут. Видно, що чоловік дуже змерз у руки. До розмови долучається ще один музикант. Святослав каже, вісім років тому передав свій бізнес мамі та дружині, а сам пішов грати на вулицю… Набридло бігати із тими звітами... «Як можна на такому морозі грати?» — дивуюся. «У мене термобілизна, — відповідає. — Вона витримує мінус двадцять. Для гітариста головне, щоби не відмерзали пальці». Святослав не лише грає на гітарі, а й співає (це додає енергетичної сили). Щоправда, через дві години настає виснаження. Доводиться відновлювати сили. Алкоголю не вживає, навіть якщо дуже холодно. Музикант каже, за півтори години може заробити від 100 до 150 грн. Крім того, почав вишивати картини. Наразі ця справа прибутку не приносить.

«Запрошуємо вас відвідати виставку метеликів». За секунду у моїх руках з’явився кольоровий флаєр. Піднімаю очі, рекламку роздає зовсім юний хлопчина. Хоч і високий, але має років п’ятнадцять. Не всі перехожі радо реагують на його листівки, дехто відвертається. «І скільки ти тут стоїш?» — питаю. «Третю годину»… Розмовляє зі мною, не відриваючись від роботи. Вчиться у 9-му класі. «Гроші дуже потрібні?». «Батьки мене забезпечують, але не хочеться повністю залежати від них. Маю багато ідей, на що витрачу зароблене». Скільки заробляє, не зізнається. Про те, що працює, мама знає, і не заперечує. Стою біля хлопця і бачу, як навпроти у піцерії кухарі розкручують та підкидають тісто, воно наче танцює. «Гарна картинка, вже не так сумно», — намагаюсь підтримати промоу­тера. «Я тут вже стільки стою, що навчився сам пекти піцу».

Жінка, одягнена лише у теп­лий светр, лопатою зішкрібає сніг з тротуару. «Я ніг не чую, а ви без куртки!» — звертаюся до неї. «А я зіпріла», — відповідає бадьоро. Пані Ганна працює двірником. Їй видали новеньку лопату, дерев’яну. Тільки, за словами жінки, вона зовсім не зручна, дуже важка. «Ви ще довго будете працювати?». «Не знаю, коли впораюся. Може, до десятої вечора. Зранку о четвертій знову на роботу. Люди снігу за ніч натопчуть». Взимку роботи у двірників багато, зарплата — тисяча гривень.

Руки у мене задубіли. Ледь втримуюсь на слизькій бруківці, щоб не впасти. Заходжу на кілька хвилин у магазин, аби трохи відігрітися. Коли виходжу з «пункту обігріву», пришвидшую крок. Біля «Добробуту» пані торгує… саморобними варениками. На морозі вони наче з холодильної камери. Жінка розповідає, за три години ліпить вісім кілограмів вареників з картоплею та капустою! Тільки руки дуже болять. Править за кілограм 25 грн. Попри сильний мороз, продала десять кілограмів. Накупила бульби на нову партію (показує велику торбу). Щонеділі пані Ганна готує українську національну страву для родини. Спочатку ліпила вареники для двох синів, а згодом вирішила на цьому зароб­ляти. «Постою ще трошки і тікаю, бо дуже змерзла».