Їдете в Жовкву? Не забудьте лижі!

Ідеальним його називають, бо схоже до людського тіла. Чотири брами в місто — це кінцівки, палац — голова, серце — костел. Неподалік Жовкви є дуб-велетень, який має більше ніж 500 років, охопити його стовбур ледь вдається п’ятьом людям. А ще незабаром в районі з’явиться гірськолижний спуск. Про ці та інші цікавинки — у репортажі з Жовківщини.

Старенька Жовква

Від Львова до Жовкви близько 30 кілометрів, дорога рівненька — до кордону веде. При в’їзді в місто перше, що бачу, — дерев’яну церкву Пресвятої Трійці. Цього року її внесли до списку ЮНЕСКО. Храм споруджено 1720 року, а п’ятиярусний іконостас для неї виготовили майстри Жовківської школи різьбярства та малярства.

По дорозі від цієї церкви до центру міста є ще кілька храмів: і греко-католицькі, і автокефальний, і Московського патріархату. Останній збудували у 90-х роках, через те, що релігійні громади не могли поділити між собою храмів для богослужіння.

Хоч до міста приїжджає багато туристів, у Жовкві немає вказівників до архітектурних пам’яток, інформаційних табличок на них, стоянки для автобусів. Місцева влада бідкається, що держава не виділяє грошей ні на це, ні на збереження архітектури. Сподіваються на європейські гроші, але більшість українських проектів фінансується залишково — що на інших проектах не витратили, віддають українцям.

«Серце» Жовкви — костел

Св. Лаврентія. Надзвичайних розмірів та краси храм, під стінами якого похована родина Жолкевських, засновників міста, та іншої польської знаті. Для цього костела малювалися батальні картини феноменальних розмірів — 8?х10 метрів, які зараз прикрашають стіни Олеського та Золочівського замків. Усього картин є чотири. Протягом Другої світової війни і в повоєнні роки картини марніли на стінах костелу, завдяки старанням Бориса Возницького їх вдалося забрати звідти і врятувати. Дві з них відреставрували і минулого року вивісили у замках, оскільки у «рідному» костелі немає відповідних умов зберігання та системи охорони.

Про колишню велич Жовківського палацу мало що нагадує, він потребує нагальної реставрації. Через те, що не було грошей, частину палацу накривали плівкою. За попередніми ідрахунками, на реставрацію усього комплексу палацу потрібно 100 мільйонів гривень.

Потелицькі ями та церква-красуня

Дорогу від Жовкви до села Потелича забути буде складно. Наш екскурсовод і головний спеціаліст відділу культури і туризму Жовківської РДА пані Галина Фесюк розповіла чудову історію краю. Дізналися і про монголо-татарські навали, і про розправи НКВД (до 50-х років в районі повністю спалили чотири непокірні села), і про місце, де загинув російський пілот Петро Нестеров, автор знаменитої «мертвої петлі». Відрізок цієї дороги нагадує злітну смугу, пані Галя, каже, що колись тут був військовий аеродром. Але на іншому шматку, від Рави-Руської до Потелич, здається, вправлялися вже інші військові — бомбардувальники. Бачила я різне: і горезвісну Тернопільську трасу, і хирівські ями, але «таке» навіть складно уявити. І це дорога, яка веде до ще однієї пам’ятки

ЮНЕСКО, — дерев’яного храму Зіслання Святого Духа у селі Потеличі. Членство в «елітному реєстрі» церква здобула у червні цього року. Їй більше п’ятиста років, збудована зі смереки і без єдиного цвяха. На жаль, побувати всередині не вдалося. Хоча подивитися там є на що — ікони, мальовані безпосередньо на стінах-дошках церкви, та настінний іконостас виконаний за такою самою технологією, — явище унікальне. Священика і монахині, які опікуються церквою, в селі не було, а сільський голова «празникував» — в той день було храмове свято в одній із чотирьох церков села — і переривати трапезу, щоб відчинити двері храму делегації зі Львова, не захотів. За легендою, у цьому храмі вінчався сам Богдан Хмельницький зі своєю другою дружиною Чаплинською. А ще пані Галя розповіла, що в храмі є плащаниця, яка вилікувала її учня від хвороби серця. “Коли він торкнувся рукою до рани на нозі Ісуса, то скрикнув від тепла, яке пронизало його від руки до серця, — розповідає Галина Фесюк. — Тоді він ще був учнем, а зараз йому 25, і до сьогодні серце не турбує”. Ще однією цікавинкою села Потелича є кладовище німецьких солдатів, які загинули під час Другої світової війни. На невеликому пагорбі німці облаштували цвинтар, який доглядають українці: косять траву та охороняють. Коли ми приїхали, охоронця на місці не було, сподіваємося, що дозволив собі “згрішити” і не вийти на роботу лише на “празник” в селі, а в усі інші дні справно виконує свої обов’язки. В пантеоні вже захоронено близько

30 тисяч вояків, а спорудили його 1998 року. Кажуть, про культуру народу можна судити з того, як виглядають його кладовища. У такий спосіб свою культуру німці представили гідно.

Зараз у селі Потеличі живе 1700 людей і діє аж чотири церкви. Колись це було городище, наділене елітним Магдебурзьким правом. Славилося гончарними виробами, а ще кахельним заводом. Сьогодні від заводу залишилися лише стіни та напівзруйнований дах, а гончарною справою в селі займається тільки один чоловік — Василь Грицак.

500-річний дуб на Жовківщині може одночасно обхопити не менше як п’ятеро людей.

Спочатку на прощу, а потім — на лижі

Дорогою до села Крехова бачимо гору Чернечу, на якій незабаром відкриють гірськолижний курорт. Планується три спуски: два пологі і один стрімкий — для екстремалів. Ця звістка принесла радість не тільки лижникам, а й жителям району. Вже ремонтують дорогу, яка пролягає зі Львова до курорту: прокладено близько восьми кілометрів шляху.

Нас до Крехівського монастиря веде навігатор, а монахів Києво-Печерської лаври у XVI столітті, за легендою, привели маленькі пташки крехалі. Звідти і походить назва села — Крехів. Тут ченці Йоіль та Сильвестр знайшли душевний спокій і в скелях поблизу сучасного монастиря зробили собі келії. Їх можна оглянути. Після проголошення незалежності України і виходу з підпілля Греко-католицької церкви Крехівський монастир став паломницьким центром. Щорічно на відпуст сюди з’їжджається близько 50 тисяч християн. Приїжджають у травні, на літнього Миколая, чудотворна ікона якого — у храмі монастиря.

Повертаючись з Крехова до Жовкви, розглядаю пейзажі за вікном. Неповторна природа, одна за одною миготять таблички з назвами сіл, кожне з яких має чим здивувати туриста, гостинні люди… Чого ж бракує, щоб екскурсанти їхали не тільки з України, а й з сусідньої Польщі? Легких перетинів кордону, рівних доріг і уваги та грошей для архітектурних пам’яток.