Старші чоловіки знімають кімнату на годинку-другу...

Після закінчення університету працюю репетитором англійської мови. Влітку роботи практично немає, а без діла сидіти не хочеться. Подруга розповіла, що працювала у хостелі... Вирішую і собі спробувати — робота ж на перший погляд не копітка.

Хостелів у Львові більш як п’ятдесят. Від готелів відрізняються тим, що платити потрібно не за номер, а за місце у кімнаті. Телефоную в кілька хостелів і з третьої спроби знаходжу вакансію. Того ж дня іду у просторий хостел, що в самому центрі Львова. Мені повідомляють: один з адміністраторів пішов у відпустку, тому працівники потрібні. Обіцяють 60 гривень за зміну, якщо працювати п’ять днів на тиждень, виходить півтори тисячі в місяць. Можна працювати й цілодобово, але дівчат адміністратором на нічні зміни не беруть. Знання іноземних мов — обов’язкове. З цим проблем не маю, тому вже наступного дня виходжу на стажування.

Кухня — спільна і “вигоди” (душ та туалет) — загального користування. Ліжок в кімнатах від двох до дванадцяти. Чим менша кімната, тим вища ціна за ліжко. Залежно від сезону та святкових днів місце у десяти-дванадцятимісній обійдеться у шістдесят — сімдесят гривень, а в двомісному приваті з окремим душем — у сто п’ятдесят. Тим, хто зупиняється більше ніж на тиждень, пропонують нижчу ціну. Здебільшого у хостелі зупиняються студенти, яким не хочеться витрачати зайві гроші на ночівлю. Мінуси роботи полягають в тому, що спілкуватись треба багато і з усіма...

Найчастіше адміністратору доводиться розмовляти з поляками. Вони невибагливі, більшість розуміє українську, дехто ламаною може і сказати щось. Поляки кажуть, наші ціни на алкоголь — просто казка. П’ють багато, саме тому з цими інтуристами багато клопоту. Пригадую, як один гість з Польщі напився до чортиків, упав і зламав об стіл зуб. Пропонувала йому до стоматолога звернутися — відмовляється, мовляв, зуб повезе додому як трофей. Зателефонував друзям, розповів, що “круто відірвався”.

Нідерландці — привітні та веселі, французи — трохи пихаті, грузини можуть і квіти принести, і руку та серце запропонувати. Дуже складно знайти спільну мову з китайцями — їхня англійська невідомого походження, з жахливою вимовою. Щоб зрозуміти британців, перепитувала по декілька разів ледь не кожне речення, а тоді зрозуміла — мова, якої навчають у наших університетах, мала б називатись американською.

Найвибагливіші клієнти, як не дивно, — українці. Користуватися спільним душем та туалетом гидують. Двоповерхові ліжка їм нагадують, за словами однієї пані, «нари тюремні». Трапляється, що люди номер попередньо забронюють, а по приїзді їм щось не сподобається. Тут треба проявити чудеса дипломатії. “Вы нам специально комнату плохую дали, это потому, что мы из Донецка!” — дорікає жіночка. Заледве переконала, що жодних упереджень не маю.

Буває таке, що і сміх і гріх. Чоловік жив у хостелі два дні “без пригод”. На третій — ледве відчинив вхідні двері, доповз до стільця і заснув на килимі у коридорі. Довелось затягувати його в першу-ліпшу кімнату. Спасибі за допомогу американцю, хоч він і любить з душу до кімнати перебігтися в чому мати народила, але без нього би не впоралася. Після того випадку нетверезим у поселенні ввічливо відмовляю, хоча офіційної заборони на це немає.

Пригадую, одного разу прийшов чолов’яга, пристойно одягнений, та видно, що п’є “по-чорному” і давно. Вже хотіла його виганяти, а співробітниця — “хай залишається, це ж наш Тимур”. Тимур — постійний клієнт. Розказував, що дружина в Римі живе, а квартиру у нього забрали. Пробув декілька днів, з них лише раз бачила його тверезим — в домашніх капцях варив суп на кухні. Гречно привітався і запитав, чи я, бува, не голодна...

Ще один різновид українських клієнтів — старші чоловіки, які знімають кімнату на годину-другу. Приводять з собою молодих веселих панянок. Не хочуть повідомляти ні паспортних даних, ні номера телефону. “А як ви моїй розкажете?” — жартують, не приховуючи цілі візиту. Замість документів пропонують залишити у заставу мобільний. Якось трапився справжній конспіратор: дав своє посвідчення, але з умовою, що я у кишені носитиму. У кімнату пішов сам, зачинився. Звідти зателефонував мені і попрохав вийти на вулицю — провести до нього дівчину, яка вже чекала напоготові...