Пейзажі художника-відлюдника купують за десятки тисяч доларів

Цей митець не є людиною публічною, уникає арт-тусовок, не звик спілкуватися з великою аудиторією. Живе у селі під Яготином як відлюдник. Але приїхав у Львів, зваживши на особисте прохання директора Міжнародного інституту культури, освіти і зв’язків з діаспорою Ірини Ключковської і проректора Академії мистецтв Романа Яціва.

Анатолій Криволап сказав, що приємно здивований тим, що зацікавлення його творчістю і його особистістю виявили студенти і викладачі не гуманітарного чи мистецького навчального закладу, а політехнічного. І вже після зустрічі зазначив, що, на відміну від інших аудиторій, цього разу було лише одне запитання щодо високої плати за його полотна. На думку автора цієї публікації, нічого соромитися таких запитань і уникати відповідей. Ще Пушкін казав: “Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...” Саме грошовий еквівалент творів є найбільш переконливим показником таланту, майстерності і популярності митця. Анатолій Криволап двічі встановлював світові рекорди продажів творів сучасного українського образо­творчого мистецтва на міжнародному арт-ринку. У Нью-Йорку і Лондоні його полотна “Степ” і “Кінь. Ніч.” було продано на аукціонах відповідно за 98 500 і 124400 доларів... Пан Анатолій зауважив, що початкову ціну виставляє не він, а агенти, фахівці, які влаштовують аукціони.

Художник запропонував провести зустріч у формі запитань і відповідей.

— Звідки у вас така дивна кольорова палітра?

— Спочатку я бачив себе у гармонійних, більш вишуканих, естетичних сірих тонах. 20 років боровся сам з собою. Тепер сам дивуюся з тих кольорів, які опанували мною, — рожеві, червоні, пурпурні, фіолетові, темно-сині. Не я керую кольорами, а вони мною... Дається взнаки моє ще дитяче сприйняття українського середовища, української хати з вишиванками, рушниками, весільним вбранням.

— Що є рушійною силою вашої творчості, вашого натхнення?

— Митець йде більше від інтуїції, аніж від інтелекту. Інтелект лише довершує ту іскорку, яку висікла інтуїція. Творчість не підпорядкована жодній логіці. Творчий шлях визначає генетичний код. Якщо є генетична схильність до прози, то з цієї людини не вийде поета, якщо на роду написано бути скульп­тором, то не досягнеш творчих висот у малярстві... В інституті можна оволодіти фахом, ремеслом, вивчити ази композиції, пластики, гармонії... Але справжній художник творить за принципом російської казки “Поди туда, не знаю куда, принеси то, не знаю что...”.

— Що б ви хотіли змінити у своєму житті?

— Або все, або нічого... (оплески).

— Чи є у вас улюблений письменник чи улюблений художник?

— Немає. Якщо захоплюватися чимось одним, за мого фанатизму не стане місця для іншого. Я рішучий противник якогось одного, панівного напряму у мистецтві, якоїсь однієї школи. Боюся повернення до радянських компартійних часів... Ніхто не має права вказувати митцеві, що і як творити.

— Це правда, що в одному інтерв’ю ви сказали: “У 40 років відчув, що я справжній нуль...”?

— Правда. Мій творчий шлях був непростий. Був час, коли мене охопив відчай, я зайшов у творчий тупик. Київ став для мене застиглим містом. Мій ренесанс стався на початку 90-х років минулого століття, коли обрав відлюдницький спосіб життя і втік до села Засупоївки під Яготином.

— Яке місце у вашій творчості займає кохання?

— Життєвий досвід переконує (була закоханість у шкільні роки в одну дівчинку, юну художницю), що з коханням і жінками треба бути обережним. Одних митців кохання може надихати, інших — “поховати”...