Плісняву ковбасу рятували олією, а геть зіпсовані продукти опинялися у барі

Сонячні промені в приміщення не проникали, стіни обдерті, на поличках — пилюка, прилавок засмальцьований. Піднімаю голову — підвісна стеля погризена. Вражень від місячного стажування в таких умовах вистачило надовго. Як кажуть, «раз за два». В моєму випадку — місяць за рік.

Особливого кастингу перед прий-няттям на роботу не влаштовували.., оскільки я була єдиною претенденткою. Фейс-контроль у власниці пройшла, перейняла у майбутньої напарниці зміну — і до роботи. Медичної книжки у мене не вимагали.

Магазин розташований біля траси разом із кафе-баром. Маленький, «2х2», магазинчик вміщав у собі рекордну кількість товарів: від хліба, масла, ковбаси — до цвяхів, сапки та лопати!

Робочий день починався з дев’ятої ранку і закінчувався о восьмій вечора. Обіду, звичайно, не було, перекушували тоді, коли був найменший наплив людей, це приблизно між 11-ю та 13 год. Сидіти не було де, та й місця для табуретки малувато, тому, поскладавши ящики один на другий, відпочивала на них. Хоча в перший день було не до відпочинку. Довелося повимивати і перескладати все. Було таке враження, що найнялася прибиральницею...

У перший же день побачила мишу — вона прошмигнула під ногами. Що тільки не робила, куди мишоловок не ставила — і на підлогу, і в холодильник із ковбасою… Та для чого їй кусочок ковбаси, якщо поруч лежить ціла гора. Сказала про «маленьку» проблему власниці, та вона порадила... не зважати. Коли я сама бачила гризуна — було ще півбіди. За кілька днів я до мишей звикла. Та якось зранку прийшла, а люди вже чекали. Відчинила магазин, а там миша по ковбасі та сирі розгулює...

Про яку свіжість та якість товару можна було говорити? Хіба що одразу після того, як власники його привозили — а це було раз на тиждень. Холодильники несправні, по хлібі бігає наша стара подруга миша, яка його часто підгризає. Куди дівали зіпсований товар? Продавали до останнього шматка. За рекомендацією власниці деякі зіпсовані продукти мені доводилось обробляти. Запліснявілу ковбасу натирала олією, сосиски з запахом та стухле масло заморожувала. Продукти вже зовсім нікудишні списували на бар. Одного дня ми з барменами вирішили провчити нашу власницю — пані Наталю. Якось їй захотілося в барі поїсти. Зварили картопельку і полили зіпсованим маслом з магазину. Скуштувала, скривилась і сказала те масло викинути.

Магазин розташований у селі моєї бабусі, тож багатьох людей я знала. Щоб «лиця перед людьми не втратити», були у мене свої секрети.

Ніколи не продавала зіпсований товар, попереджала прямо, що свіже, а що не дуже. Якщо була власниця — то просто кивала головою, моргала, одне слово, попереджала всіма можливими способами.

Усім незадоволеним покупцям по секрету розповідала, коли приїде пані Наталя. Іноді навіть черга незадоволених вишиковувалась.

Якось була санітарна перевірка. Швиденько передзвонили власниці, вона приїхала. Пані зі санстанції попили, поїли в барі і до магазину так і не дійшли…