«Іноді почувалася собачкою у цирку...»

Коли вона пише про щось на стіні у “Фейсбуку”, там збираються плахти коментарів. На чоловіків не скаржиться, тому що на противагу більшості жінок каже, що не кохається у коханні. Вона — Наталка Доляк, колишня актриса, яка зіграла роль гастарбайтерки у своєму власному житті, а відтак написала роман “Гастарбайтерки”.

— У Німеччині я працювала в 2000-2001 роках. А роман сподобилась написати в 2010-му. Працюючи в Німеччині, вела щось на кшталт щоденника. В той щоденник я вклеювала усі записки, що мені їх писали вдячні роботодавці. А на останній сторінці у цьому щоденнику приклеєний шматок туалетного паперу, на якому стоїть фабричний напис «the end». Мені це здалось і дотепним, і доленосним.

- Хто ваші героїні?

— Кожна з них — це часточка мене. І хоча в романі «Гастарбайтерки» героїнь три, їх насправді значно більше. Адже у тих трьох заробітчанок є подруги, діти, знайомі, батьки, кохані, некохані, сусіди. Але у будь-якому разі мій роман більше про Жінку, аніж про Чоловіка. Якщо брати конкретніше, то цей роман про трьох зовсім різних жінок, котрі й не мали б здибатись ніколи в житті. Але завдяки тому, що доля закинула їх на чужину, вони змушені триматись одна за одну, наче за соломинку.

- Що за обставини змусили вас поїхати до Німеччини?

— Я працювала в обласному театрі ляльок актрисою. В театрі грали різну пургу, вистави за п’єсами 1954 року, відверту нісенітницю… Нас було п’ятеро. Ми пішли в підвал. Добрі люди дозволили нам перетягти наші речі (а це кілька власних вистав), ми мріяли, що ось тепер зароблятимемо своїми виставами гроші. Але ніхто із нас не був адміністратором, тому за якийсь час ми зрозуміли, що театром заробити на життя неможливо. У підвалі на всю стіну висіла карта світу, і я візьми та й скажи: «Напевно, я поїду в Німеччину, мені дитину треба годувати». За два тижні мені подзвонив знайомий і запитав, чи немає у мене знайомих, які погодилися б працювати в Німеччині прибиральницями. Звичайно, у мене була одна така знайома. Мені відкрили візу на тиждень, і я поїхала на рік.

- Як це — почуватися обслугою інтелігентній жінці?

— Один чоловік, довідавшись, що я маю вищу освіту, та ще й театральну, заборонив мити його туалет. Приниження відчувалось, коли, припустимо, за якусь додаткову роботу мої роботодавці давали мені шматочок шоколадки. Почувалася собачкою у цирку. Мені, наприклад, доводилось чи не кожної ночі спати на підлозі біля ліжечка хлопчика. Ніхто мене до цього не змушував. Просто так було легше, бо він усю ніч плакав та просився, аби біля нього хтось був. Я тихцем вкладалась біля нього, він тримав мене за руку і засинав.

- Зазвичай за якийсь час заробітчани повертаються назад. Чи не так?

— Гастарбайтерство, на мою думку, це така сама залежність, як наркотик чи пристрасть до солодкого чи до шопінгу. Людина живе в Європі, заробляє гроші, надсилає їх додому, час від часу приїздить, аби перевірити, на що вони йдуть, знову їде, бо гроші мають таку дурну властивість закінчуватись. Людині завжди чогось бракує. За п’ять років гастарбайтерка заробляє на квартиру, тоді ще п’ять гарує задля меблів, згодом ще три, аби вивчити дитину в інституті, тоді вже й ніби немає до кого вертатись.

- Назад у Європу не плануєте?

— Я ніколи нічого не планую заздалегідь. Але точно знаю, що думка матеріальна. Тому, як тільки у мене з’явиться ідея повернутись до Європи, за кілька місяців я буду там. Дуже хочу побувати в Америці та в Ізраїлі. Я ще ніколи не була замужем за іноземцем. Маю надію, що колись то може статись, і я таки відвідаю Європу як “біла людина”. Цю відповідь можна сприймати і як жарт… але жарти також мають схильність до матеріалізацій. Єдине знаю напевно — зарікатись, що Європа для мене зачинена назавжди, не буду. Люблю бо всілякі приключки.

Довідка «ВЗ»

Наталка Доляк народилась та живе у Він­ниці. Має двох дітей — 7-річного сина та 21-річну доньку. Вища освіта — Інститут мистецтв ім. Котляревського, м. Харків (актриса театру ляльок). Друкувалась у літературних часописах “Дніпро”, “Нова проза”, “Київська Русь”. У 2011-му — диплом “Коронації слова” за п’єсу “Гастарбайтерські сезони” (за мотивами роману “Гастарбайтерки”), у 2012-му — два дипломи за романи “Реф’юджі” та “Гастарбайтерки” та друга премія за кіносценарій “Біженка”. Працює на місцевому телебаченні як кореспондент, робить сюжети у новини.